Ми ніколи не дізнаємося, чи вистояла б Україна, якби в перші тижні повномасштабного вторгнення більшість українців не кинулися назустріч одне одному з простягнутою рукою допомоги й обіймами, а розбіглися навсібіч. Ми не знаємо чи існувала б українська держава 24 лютого 2022 року, якби хоробрі захисники та захисниці з усієї країни не кинулися в 2014 році стримувати ворожу навалу на Донбасі, а просто махнули рукою на чужу біду. Але одне ми знаємо напевно: українці завжди боронитимуть свою землю – і в 2014-му, і в 2022-му, і через тисячоліття.
На жаль, кривава війна триває в незалежній Україні вже понад 10 років. І наш сьогоднішній Вартовий світла Сергій Муравинець знає про неї не з інтернету чи фільмів. Він боровся за рідну країну ще у 2004 році під час Помаранчевої революції та відстоював її європейське майбутнє під час Революції гідності у 2014-му. Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі без вагань став добровольцем у зоні проведення АТО/ООС. Так само вчинив у 2022 році, коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення.
Сергій Муравинець народився та виріс у місті Вараш. Закінчив теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського, а також військову кафедру за напрямом «зв'язок». У 2004 року влаштувався на роботу в Службу контролю металів Рівненської АЕС.
«Я був атомником, спортсменом і патріотом України, – розповідає Вартовий, – тому ні Помаранчева революція, ні Революція гідності не пройшли повз мене. У 2014 році, після того, як росія анексувала Крим та напала на Донбас, я вирішив піти добровольцем у зону проведення АТО/ООС, але не склалося. Тоді робоче місце за атомниками не зберігалося, тож потрібно було обирати. Я вирішив продовжувати працювати та волонтерити. Тому всебічно допомагав знайомим, які на той час служили».
24 лютого 2022 року наш Вартовий світла був на нічній зміні. З четвертої до п’ятої ранку йому сипалися повідомлення від знайомих, які проживали в Києві. Люди писали, що росія напала на Україну. Такими повідомленнями майоріли й новини.
«У той момент я відчув відчай, – ділиться атомник. – Коли бачив, як колони техніки просуваються територією України, коли над нашими містами й селами літали ворожі гелікоптери, коли ворог захоплював чергові території, мені ставало все гірше і гірше психологічно. У якийсь момент взагалі здалося, що Україна не вистоїть, бо не справиться з тою навалою орків. Тому вирішив добровільно піти воювати. Велике щастя, що помилився і що наша країна досі гідно стоїть! Я впевнений, що ми обов’язково переможемо ворога!»
Коли Сергій Муравинець прийшов у військкомат – побачив кілометрові черги українських добровольців. У той день він у списку був 400+. Залишивши свої дані, атомник відправився додому чекати дзвінка.
«Так мені ніхто й не зателефонував, – пригадує захисник. – Лише наприкінці 2022 року я дізнався від колеги, що почали формувати нові бригади для контрнаступу і туди шукають офіцерів зв’язку. Я вирішив сходити в ТЦК на розвідку. Там дізнався, що військових не вистачає у багатьох підрозділах, тож можна обрати будь-який. Зв’язавшись з начальником зв’язку однієї з новостворених бригад, вирішив йти туди і допомагати у формуванні. Потім написав заяву про відмову від броні на РАЕС (цього разу робоче місце за мною вже зберігалось), а також – заяву на мобілізацію. Наступного дня вже був на полігоні. Так розпочалась моя служба в 33 ОМБр».
З військового досвіду в новоспеченого захисника України була лише військова кафедра, яку він закінчив майже 20 років тому, а також курси для добровольців. Такі навчання проводили на Рівненській АЕС одразу після повномасштабного вторгнення. Бажаючих вчили надавати домедичну допомогу, користуватися різною зброєю, копати окопи та бліндажі, а також навчали тактичному бою. Але після того, як атомник став добровольцем, його додатково відправили на полігон здобувати нові знання.
«Мене призначили командиром взводу зв’язку, – розповідає Вартовий. – У перший день моєї служби в бригаді було всього чотири офіцери зв’язку, а на кінець січня 2023-го – вже близько 250. Всіх зв’язківців відправляли на навчання, а якщо не було такої можливості, то до нас приїжджали інструктори та офіцери з досвідом бойових дій. За декілька місяців навчань я був готовий до виконання будь-яких завдань.
Ще до початку контрнаступу мене та кількох зв’язківців відправили на Запорізький напрямок для проведення рекогносцировки. Ми тоді ще не знали куди їдемо і трохи хвилювалися, але через декілька тижнів для мене це стало просто роботою 24/7. Ми майже не відпочивали. Лише через пару місяців нашу бригаду відправили на місячний відпочинок. Потім знову повернули на той же напрямок».
У 2024 році підрозділ Сергія Муравинця перекинули на Донецький напрямок. Там захисники тримали оборону села Перемога під Мар’їнкою майже до кінця року. У 2025-му підрозділ героя заступив на один із найважчих напрямків – Покровський, де бригада не дає ворогу просунутись вглиб України й досі.
Атомник зізнається, що на передовій спочатку важко звикнути до нових реалій, а потім потихеньку облаштовується побут і життя продовжується. Просто набуває нових сенсів. Побратими стають другою родиною і найближчим оточенням, тому головне завдання – підтримка та збереження життя один одного.
«Коли хтось з побратимів повністю виснажується, ми підміняємо, допомагаємо, – пояснює захисник. – Був період, коли від хронічної втоми рятувалися енергетиками та солодощами. Тоді ми понабирали по 20 кг, а я навіть більше (посміхається – ред.). Чимало вже скинув, лишилося добити решту».
На жаль, позбутися зайвої ваги атомнику допомогла не просто відмова від смаколиків, а й складний шлях реабілітації після важкого поранення. Під час виконання одного із бойових завдань наш Вартовий світла отримав тяжку травму обох ніг. Та це не зламало хороброго українця – він впевнено крокує далі. Попереду ще багато етапів на шляху до повного відновлення, але наш атомник уже склав всі необхідні іспити та повернувся до роботи на Рівненську АЕС. Ба більше – він взяв участь у Київському марафоні незламності – 2025.
«На жаль, через травми ніг марафони бігати я більше не зможу, – жаліється Сергій Муравинець, – тому просто пройшов 5 км на «Забігу незламних», як ветеран війни. Щоправда, після цього ноги боліли два дні, тож більше не підпишуся на таке. Можливо у майбутньому, коли пройде більше часу.
А бігати я любив ще зі студентських часів. Тоді були маленькі пробіжки по 5 км. Серйозно захопився марафонами близько десяти років тому. Якось моя знайома запросила мене в Київ на суперспринт триатлон. Потрібно було проплисти 300 м, проїхати на велосипеді 20 км і пробігти 2,5 км. На той час займався плаванням і катався на велосипеді доволі непогано, тому такі змагання здалися цікавими і нескладними.
Після двох перших етапів був у лідерах, але останні кілометри бігу для мене виявились суцільним пеклом. Я пропустив більшість спортсменів та ледве дійшов до фінішу. Тоді вирішив вдосконалюватись і почав ще більше бігати. З того часу пройшло багато років, я подолав свій перший марафон, а пізніше навіть зміг пройти найбільшу дистанцію в триатлоні – Ironman (3,8 км плавання, 180,2 км їзди на велосипеді та 42,2 км бігу – ред.).
До речі, цей досвід мені дуже допоміг в лавах Збройних Сил. Мій організм вже був пристосований до постійних навантажень і я міг через біль та втому виконувати завдання. А також не впадати у відчай, коли щось не виходило в умовах обстрілів, чи у момент необхідності прийняття швидких рішень».
Та є у Сергія Муравинця рішення, в правильності якого він інколи сумнівається. І стосується воно захисту українців. Звісно, він говорить про це жартома, але з відчутним болем у серці. Нашого Вартового дуже засмучує, коли люди критикують працівників ТЦК і ставляться до них із великою агресією, наче це вороги.
За його словами, є там люди, які не все роблять правильно, але більшість з них – це військові, які повернулися з передової, пройшли непростий шлях і ризикували власним життям заради тих, хто залишився в тилу:
«Коли згадую, як на початку війни всі щиро вітали військових, а зараз критикують ТЦК та інших людей у військовій формі, то починаю розчаровуватись в наших людях і сумніватись в правильності свого рішення щодо їх захисту. Це я, звісно, перебільшую, але питання дійсно болюче. Дії військових не продиктовані їхніми власними бажаннями – вони виконують наказ. Я переконаний, що кожний військовий і кожна військова мріють про завершення війни та припинення мобілізація.
Тому я прошу українців: перш ніж критикувати ТЦК, спробуйте дізнатися, хто стоїть перед вами і як ці люди сюди потрапили. З моєї групи взагалі залишилося кілька захисників – і кожного з нас спіткала непроста доля. Більшість потрапили до ТЦК, і нині там 90% – це військові, переведені з передової».
Наш Вартовий світла закликає українців – попри все підтримувати одне одного, бо ненавидіти нам точно є кого.
Слава Україні! Героям слава!
