Сьогодні у нас не один Герой, а відразу двоє – це подружжя з Енергодара Олексій та Ольга. До повномасштабного вторгнення наші Вартові світла жили звичайним життям: працювали на Запорізькій АЕС, подорожували Азовським узбережжям та мали великі плани на майбутнє. Але прихід росії в рідне місто вніс свої рашистські корективи. Замість подорожей, відпочинку та щасливих моментів разом – підвали, допити, в’язниці, тортури і депортація з Енергодара.

Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, Олексій вперше почув від своєї мами ще в грудні 2021 року, але це здалося йому нісенітницею. 

«Подруга моєї мами живе на росії, – ділиться енергодарець. – Якось вона зателефонувала їй і закликала виїжджати з країни, мовляв на болотах готують 200-тисячну армію для нападу на Україну. Дізналася росіянка це від свого сина, який був дотичний до війська, причину нападу не називала. Ми з мамою поговорили про цей дзвінок, я посміявся з абсурдності інформації, як мені на той момент здалося, і ми закрили цю тему до 24 лютого 2022 року». 

Того страшного дня атомник був на роботі. Про повномасштабне вторгнення дізнався від колег, яким рідні з Харкова, Херсона повідомляли про обстріли та напад. За словами Олексія, в Енергодар рашисти вперше пробралися 27 лютого з вимогою здати місто, але їм було відмовлено. Тож вже з 3-го на 4-те березня російські силовики захопили і місто, і Запорізьку АЕС. 

Згодом працівників станції викликали на роботу, запевнивши, що ворог не заважатиме виконанню службових обов’язків. Так Олексій з дружиною пропрацювали до 1 лютого 2024 року, поки з атомного об’єкту не вивели український персонал. Це були ті атомники, які відмовилися укладати нікчемні контракти з росатомом. 

До середини літа подружжя намагалося вижити в окупованому місті. Однак один дзвінок на територію, підконтрольну Україні, перетворив їхнє життя на справжній сценарій фільму жахів.

«31 липня 2024 року я зателефонував родичу у Львів, – пригадує енергодарець, – ми поспілкувалися недовго, і я пішов в магазин по хліб. Раптом до мене під’їхав автобус, звідки вийшов чоловік міцної статури. Він був одягнений у цивільне, але попросив показати документи. Після цього запросив в авто поговорити. 

Двері відчинилися, незнайомець мене штовхнув всередину. Там сиділо троє силовиків у масках Я впав на коліна, мені одягли наручники і почали допитувати. Їх цікавило, з ким я спілкувався сьогодні та про що саме говорив. Потім уточнили, де дружина і змусили мене подзвонити їй. 

За легендою окупантів, я забув ключ від домофону вдома, тож просив Ольгу впустити мене в під’їзд. Коли вона спустилася, її теж забрали в автобус. Спочатку нас разом привезли на теплову станцію, а потім розділили, одягли на голову мішки від цукру, замотали їх скотчем і повезли в різних напрямках».

Згодом на допитах Олексій дізнався, що фсб отримала вказівку перевірити його, тому за ним слідкували пів року. Причиною арешту стало нібито спілкування з родичем, який виїхав на захід України. Навіть продемонстрували запис їхньої розмови. Хоч чоловіки використовували захищений зв'язок, рашистам вдалося записати спілкування.

Якось Олексій з Ольгою бачили з вікна, як біля будинку навпроти тинявся окупант з чимось в руках, схожим на планшет. Очевидно тоді ворог встановлював обладнання для прослуховування. Подружжя припускає, що фсб їх «здала» сусідка, і це, ймовірно, через заздрощі. Мовляв, ніде не працюють, живуть хорошим життям.

«Спершу мене привезли в Мелітополь в колишнє приміщення СБУ, – пригадує атомник, – поки їхали, рашисти задавали багато питань, здебільшого інтимного характеру. Я уточнив, чому їх цікавить саме ця інформація, вони лише похіхікали.

Мене посадили в камеру 130 на 180 см, викладену кафелем. Я сидів на голій холодній підлозі. Туалет – 5-літровий бутель, з їжі – раз на день запліснявіла запіканка, якась квасоля чи кукурудза і кип’яток з пакетиком чаю. Але чай давали не завжди, це залежало від зміни. Були наглядачі, які нили, що через таких, як я – бандерівців і укропів, “гібнут іх мальчікі”, тоді мені чай не світив».

Спочатку нашого Вартового просто допитували, через деякий час намагалися схилити до співпраці, а потім й взагалі пропонували відмовитися від дружини, прийняти іслам та одружитися відразу на двох орчинях. Жодної пропозиції Олексій не прийняв, а у відповідь почув від кадирівця, що на його очах скоро катуватимуть Ольгу. Втім цього, на щастя, не сталося, а де перебуває дружина, йому так і не сказали. 

Далі на енергодарця чекав поліграф, оскільки за версією рашистів, атомник дав замало показань і взагалі щось приховує. Українця попередили: якщо він не пройде цю перевірку – буде фізично покараний.

«Не знаю, чи пройшов поліграф. Скоріш за все – так, але за версією ворога, точно ні, – пояснює полонений. – Тоді рашисти вирішили застосувати до мене «гру в мобілочку». Роздягнули догола, посадили на приварене до підлоги крісло, засунули ноги в таз з водою, а до статевого органу та грудей приставили дві клеми, підключених до мобільного. Після цього почали дзвонити на телефон, а я – «дивитися мультики». Мені стало дуже погано.

Останнє, що Олексій запам’ятав з тих тортур – як його, побитого струмом і знесиленого, притягнули в камеру та щось залили в горло. Чоловіку здалося, що це була горілка. Коли заливали, коментували: «чтоб матор у нєво нє астанавілся».

Енергодарець пригадав ще один «яскравий» день перебування у полоні – 3 серпня 2024 року, коли йому принесли кип’яток та пакетик чаю:

«Я його випив і почав дивитися якось так, наче крізь стіни. Підлога рухалася хвилями, мене трясло, а рашисти запитували, чи я ще з ними. Далі я пам’ятаю людей у білих халатах, які перевіряли мене на драгері та питали, що я вживаю. Потім мені почали ввижатися дрони, і я ховався під ліжко. Через таку поведінку лікарі одягли на мене смиренну сорочку. 

Прийшов до тями я через п’ять днів, а загалом перебував там десять. Як виявилося, це був Бердянський психоневрологічний диспансер. Весь цей час мені двічі на день щось кололи та давали якісь таблетки – можливо, виводили з того стану, у якому до них доставили. Від того «чаю» я відходив місяць, це було важко і жахливо. 

Мене виписали з рекомендаціями стати на облік до місцевого психіатра. Не встиг я вийти з медзакладу, як рашисти вже чекали. Пакет на голову – і  знову кудись везуть, потримали до кінця дня, вночі передали правоохоронцям, щоб ті оформили «порушення комендантської години». Далі – мелітопольський суд, на якому з присутніх лише я і суддя. Присудили 25 діб ув’язнення, відправили в ізолятор тимчасового утримання».

Таких термінів у нашого Вартового було декілька. Тобто, як тільки Олексія випускали після відбування покарання, його знову зустрічали рашисти в масках, а далі по напрацьованій схемі – порушення комендантської години, суди та ізолятор. Вони були розташовані в Білозерці, Акімовці, Кам’янці-Дніпровській, Веселому, а останнім часом – і в Енергодарі. 

В ізоляторі Веселого Олексій зустрів свою Ольгу. Як виявилося, її теж там утримували та змушували розносити їжу ув’язненим. 

«Ми бачилися тричі на день, – розповідає чоловік. – Фізично дружину рашисти не чіпали, а ось морально добивали. Вони відверто казали, що люблять мучити українців, бо ми дебільна нація, а тортури приносять їм моральне задоволення.

Інколи нас з Ольгою забирали з мішками на голові, відвозили кудись і підсовували щось на підпис. Що це було – не знаю, але точно не контракт з росатомом. Якось мені чітко заявили, що я для них небезпечний, і в місті мене не повинно бути. Я просив вбити мене, а дружину відпустити. На це рашисти реагували агресивно і казали, що смерть потрібно заслужити. 

У грудні 2024 року мене таки депортували. Коли оформили свої папірці, гордо заявили: “ми тєбє жізнь падарілі”. На що я відповів, що обов’язково повернуся в Енергодар, але їх там вже не застану, бо вони будуть або на болотах, або на тому світі».

Через Грузію Олексій добрався до Німеччини, де проживав давній знайомий його матері. І хоча чоловік жив у цій країні понад 24 роки, російське коріння давало про себе знати. Енергодарець не один місяць слухав від власника житла оди росії, а якось навіть почув його розмову з росіянками. Орчині закликали колишнього земляка вигнати українця з квартири. Тоді Вартовий прийняв рішення повернутися в Україну. 

Ольгу рашисти випустили лише в 2025 році, через три місяці після депортації чоловіка. Коли подружжя 31 липня 2024 року розділили, жінку теж повезли в приміщення колишнього відділення мелітопольської СБУ. Протримали декілька днів, потім засудили, а 3 серпня відвезли в ізолятор Веселого. Олексій в цей час був у психвідділенні.

«Коли дружина вперше після затримання мене побачила, то почала кричати від шоку, радості та щастя одночасно, – пригадує атомник. – Вона казала, що мої очі бігали по колу, а погляд був якийсь розгублений, далекий. Оля переживала, що мене вже немає серед живих. Відразу принесла чаю і халви. Ми дуже зраділи зустрічі, стало якось тепліше на душі, з’явилося бажання триматися у цьому пеклі далі».

Спочатку атомниці інкримінували те, що вона знала і не розповіла рашистам про «сотруднічество сожитєля с СБУ і ВСУ». Потім її ув’язнили за те, що нібито пішла стопами чоловіка й сама здавала позиції орків. А далі було ще цікавіше.

«Останній термін Ользі присудили за те, що її 30-річний син служить в ЗСУ, – розповідає Олексій, – але справа у тому, що дітей у нас з дружиною немає. Після того, як орки зачитали вирок, Оля уточнила, коли саме народила, бо щось не пригадує цього. Їй наголосили, що син є, і це не обговорюється.

Моя дружина має вибуховий характер: вона імпульсивна та емоційна, їй пальця в рот не клади. Інколи рашисти від неї втомлювалися, особливо, коли вона багато всього потребувала з ліків, засобів гігієни. Вони запитували, чи настане такий момент, коли їй від них нічого не буде потрібно. На що вона відповідала: “настане, коли буду вдома!”. 

Півтора місяці перед депортацією дружина провела «на підвалі», а останні чотири дні взагалі була прикутою до батареї та не отримувала їжі. Вона сиділа з пакетом на голові, перемотаним скотчем. Він настільки стискав, що в Олі порушився кровообіг, і вона періодично втрачала свідомість.

Через чотири дні таких тортур до неї прийшов чоловік з чорною валізкою, там була їжа. Жінка побачила консерви і пакетик чогось незрозумілого, схожого на напій Yupi. Незнайомець розвів порошок з водою і дав випити. Після цього у дружини почала крутитися голова, пришвидшилося серцебиття, а в очах помутніло. У цей час її про щось допитували. Наступного дня вона намагалася згадати0 про що була розмова, але так і не змогла.

Про депортацію їй ні слова не сказали. Коли привезли на кордон з Грузією, – це був приємний сюрприз. Якось мама приносила дружині передачу з ліками і заховала туди номер мого мобільного. На щастя, орки записку не знайшли, і Оля вивчила його напам’ять. Уже з Грузії зателефонувала мені й повідомила радісну новину, до цього ми не спілкувалися три місяці. Зараз вона теж в Україні».

Перші два тижні українка жила полоном та в’язницею. Вона постійно згадувала і говорила про той жах, що пережила. Заново вчилася користуватися мобільним телефоном, щоб робити це без тривожності та паніки, а також практикувала писати комусь повідомлення і не поспішати видаляти. На жаль, у російському полоні Ольга підірвала здоров’я, їй запропонували лікування в Інституті серця МОЗ України, тож скоро жінка пройде реабілітацію в столиці.

За словами подружжя, триматися в російському полоні допомагало те, що вони умовно були поруч і знали, що обоє живі. Також гріла думка, що скоро цей жах закінчиться. 

До ворогів Олексій та Ольга звертаються спокійно, без емоцій: «Бумеранг – існує! Тому бажаємо рашистам відчути все те, що відчули ми, українці! А тим енергодарцям, які продали рідне місто та країну, які пішли на співпрацю з ворогом та здавали своїх, – радимо тікати подалі й не попадатися на очі. Вже зовсім скоро ми повернемося в український Енергодар, і там їм місця не буде!»

    * Імена героїв інтерв’ю змінено з міркувань безпеки.
   ** Фото ілюстративні.