Фотографія – це мить, яка ввійде в історію. Тому в умовах повномасштабного вторгнення чи не кожний фотограф мріє зробити кадр, який зупинить війну. Та чи можна зробити такий кадр насправді? Навряд чи…
Але кожний фотограф – це оповідач, а кожна фотографія – це окрема історія, що в сукупності дає можливість вплинути на перебіг війни. Завдяки трагічним світлинам з Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Ізюма, Маріуполя та сотень понівечених міст і селищ України, світ дізнався, що таке росія. І не лише дізнався, а й об’єднався в боротьбі проти величезного всесвітнього зла!
Не сидіти склавши руки вирішив і наш сьогоднішній Вартовий світла Марк Воробей. Хлопець змінив фотоапарат на зброю та пішов боронити рідну землю, щоб у майбутньому наробити для історії багато світлин вільної незалежної України!
До 24 лютого 2022 року наш герой мав цікаве й щасливе життя. Він займався творчістю та фотографією, а також вчився на слюсаря турбінного обладнання в Професійно-технічному училищі філії «ВП «РАЕС», після закінчення якого працював стропальником у Рівненському відділенні ВП «Складське господарство».
У 2021 році, порадившись із батьком, вирішив піти до армії. Тож повномасштабне вторгнення застало хлопця на службі в ДПС України.
«Того дня я перебував на білоруському кордоні, – пригадує захисник. – За два місяці до цього серед військових ширилася інформація, що може бути наступ, але в це мало хто вірив, дехто й взагалі пропускав повз вуха. Люди не хотіли навіть думати, що буде щось погане. Та й особисто я гадав, що це якась маячня. Розумів, що може щось бути, бо війна в нашій країні з 2014 року, але точно не таких масштабів. Втім, нас готували.
24 лютого 2022 року я прокинувся від того, що за 20 метрів від мене почало насипати «Градом». Після обстрілу ми отримали наказ відійти до краще облаштованих позицій».
До грудня 2022 року Марк Воробей проходив строкову службу на білоруському кордоні, оскільки строковиків не відправляли в зону бойових дій. Через це 22-річний українець прийняв рішення підписати контракт.
«Так вирішив, бо строкова служба – це якось несерйозно, – пояснює військовий. – Тоді в мене була страшенна мотивація. Можливо, дитяча, але я хотів воювати, тож підписав контракт на три роки».
І якщо про строкову службу хлопець із батьком радився, то про контракт нікому не сказав. Рідні дізналися лише через три місяці. Такий вчинок контрактник пояснив тим, що не хотів хвилювати батьків.
Після підписання контракту Марк Воробей долучився до Луганського 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса, який у рамках кампанії «Гвардія наступу» з 30 січня 2024 року став бригадою та отримав назву «Помста». Новобранець числився розвідником та помічником гранатометника. Встиг повоювати на Луганському та Донецькому напрямках, поки не настав день, який поділив його життя на «до» та «після».
6 лютого 2024 року підрозділ захисника дислокувався в Іванівському на Донеччині, тоді населений пункт ще контролювали українці. За ним виднівся Бахмут. Саме звідти повинна була прийти підмога, завдяки якій Марк із побратимами мали штурмувати ворогів у найближчій посадці. Це видавалося якоюсь фантастикою, оскільки чи не напередодні ворожу позицію не вдалося «взяти» більш підготовленому та забезпеченому підрозділу ССО.
«Не зовсім розуміючи, чи буде в нас достатньо підмоги, ми прийняли рішення таки штурмувати позицію, – пригадує захисник України. – Нас, дві двійки, прикрили зі станкового протитанкового гранатомета, що дало можливість перебігти полем 150 метрів до ворожої позиції. Не знаю як, але нам вдалося її взяти – ворог відступив. Напевно, рашисти злякалися СПГ та подумали, що наступ буде масовим, а нас прибігло лише чотири людини.
Далі ми отримали вказівку протриматися на цьому місці хоча б добу. Таке завдання здавалось нереальним, оскільки жодної провізії ми не мали, а позиція не була окопаною. Замість бліндажа ми побачили лише якийсь рів, накритий зеленим тентом. Тобто там ми були наче на долоні.
Через дві години мене з побратимами почали накривати 120-м мінометом. Цей обстріл пройшов для нас без втрат. Потім над нами з’явився ворожий дрон, і ми зрозуміли, що далі буде гаряче».
Українських захисників почали накривати скидами, але через вітер їх зносило кудись убік, де вони вибухали. Після цього над штурмовиками з’являлися один за одним FPV-дрони, які то зачіплювалися за гілки дерев, то ламалися в повітрі, то просто пролітали повз і детонували десь неподалік. У результаті цих невдалих спроб рашисти, на щастя, лише знесли тент та контузили українців. Втім, було зрозуміло, що на цьому зупинятися вони не збираються. Тож командування віддало наказ відступати з позиції, але захисники не встигли. Прилетів черговий FPV-дрон, який виявився роковим.
«Тікати було вже пізно, – констатує Марк. – Один побратим все ж встиг вистрибнути з рову, а нас трьох накрило. Вийшло так, що я був останнім і наче прикрив собою інших. Тож у результаті – нога та рука в осколках, а шолом розлетівся повністю.
Коли я прийшов до тями, почув слова: «У нас двоє трьохсотих і один двохсотий. А ні, в нас нема двохсотих, у нас три тяжких трьохсотих». Тобто мене порахували як мертвого, бо побратим побачив мій мозок через проламаний череп і вирішив, що до тями я більше не прийду. Забігаючи наперед, скажу, що зараз у моїй голові пластина.
Після останнього обстрілу ми повернулися назад в Іванівське. Двоє моїх побратимів дійшли самостійно. Ще двоє прибігли забрати мене. Далі почався ворожий обстріл. Коли атака закінчилася, побратими повернулися за четвертим, однак його вже ніде не було. Хлопці все обшукали, навіть дроном літали, але ні живого, ні мертвого знайти його не вдалося. До цих пір невідомо, де подівся наш побратим. Немає інформації, чи він загинув, чи в полоні. Ми сподіваємося, що в полоні, бо того дня він наче розчинився».
Отримавши першу домедичну допомогу, наш Герой ще добу пролежав в Іванівському. Оскільки ділянка була небезпечною та складною, жодна евакуаційна машина туди дістатися не могла. Щоб врятувати Марку життя, командир прийняв рішення відправити хлопця пішки до позиції з евакуаційним автомобілем.
«Мені було важко якось реагувати на таке рішення, – зізнається поранений і посміхається. – Знаєте, в житті є такі миті, коли тобі вже все одно. Чи ти помреш, чи виживеш. Отак лежиш із пробитою головою та й лежиш, кажуть йти – йдеш. Тож мені дали якесь знеболююче, виділили побратима для підтримки і відправили. Ми йшли вночі 1,5 кілометра, збилися з дороги, заплуталися в колючому дроті, довелося відрізати один чобіт. Якось так я босий на одну ногу з потрощеними кінцівками та черепом і дошкутильгав до пункту призначення.
Коли прийшов до наших, вже не міг говорити. Настільки ранило голову, що я просто втратив цю навичку. Лікарям довелося видалити мені невеликий відсоток пошкодженого мозку, а потім накласти спеціальну пластину. Протягом двох місяців я вчився говорити заново».
Нашого Вартового відвезли до Дніпра в лікарню, там він пережив складну операцію голови. Три дні захисник провів на операційному столі. Нині в тілі Марка ще вісім осколків, два з яких – у голові. Видаляти їх хлопець поки не збирається.
Каже, що це може бути небезпечно для здоров’я, а також займе багато часу на чергову реабілітацію. У Дніпрі витягли лише найнебезпечніші осколки.
«Я прийшов до тями вже в лікарні, – пригадує Марк. – Коли відкрив очі – побачив маму, і це мене дуже розізлило. Я уточнив, що вона тут робить, і попросив піти додому. Ну, як попросив? Ледве пробубонів щось собі під ніс, бо говорити не міг.
Справа в тому, що коли військового відправляють на складне бойове завдання, він заповнює спеціальну форму, де необхідно вказати контакти обох батьків. Але я не хотів, щоб вони хвилювалися, тому написав мобільні друзів, одного з яких попросив повідомити маму виключно про мою смерть. Про поранення чи контузію говорити було заборонено. Тож відкривши очі, подумав, що мене лише легенько потрясло і мамі про це знати було необов’язково. А насправді все виявилося настільки критично, що я був саме тим важкопораненим, до яких пускають лише батьків.
Після того, як у Дніпрі мені провели операцію та зробили майже ювелірну роботу на мозку, мене відправили до Києва у військовий госпіталь. Дніпровським медикам я дуже вдячний, бо завдяки їм можу зараз говорити, ходити, працювати та й взагалі жити».
Марк Воробей доволі швидко відновився, пройшовши реабілітацію в Києві та Київській області. Вже за два-три місяці впевнено стояв на ногах та навіть попри списання хотів знову йти на фронт, але мама вмовила більше не воювати. Тоді хлопець вирішив повернутися на роботу в Енергоатом.
Оскільки для Компанії одним із пріоритетних напрямів є підтримка військових на фронті, а також важливі їхня реабілітація, соціалізація та адаптація в новому житті, після повернення з фронту їм підбирають та пропонують найбільш прийнятну та комфортну посаду. Тож атомник отримав нову посаду – фахівця із зв’язків з громадськістю.
«Мені дуже приємно, що Енергоатом допоміг стати на ноги після поранення, – підкреслює Вартовий світла. – Компанія виділила 50 тисяч гривень на реабілітацію, які тоді були досить доречними. Тому після відновлення я вирішив бути корисним НАЕКу та повернутися на роботу. Виїжджати за кордон принципово не хотів».
Відважний захисник України нині звикає до нового життя і досі не розуміє, як у той жахливий день вдалося вижити та майже повністю відновитися після. Припускає, що це завдяки молитві та підтримці рідних. Також Марк Воробей не перестає вірити в Перемогу рідної держави та Збройні Сили України. А захисникам і захисницям бажає міцного здоров’я та витримки, бо як ніхто розуміє, що це на фронті найголовніше!
