Наш сьогоднішній Вартовий світла Антон Кірічек до повномасштабного вторгнення мав спокійне, тихе життя. Десять років працював на Запорізькій АЕС, а в 2020 році долучився до колективу філії ВП «Науково-технічний центр» АТ «НАЕК «Енергоатом». Мав свої цілі, мрії та плани, які через російську навалу відклав на невизначений термін.
23 лютого 2022 року о 4-й ранку атомник повернувся з Енергодара до Києва. Попереду був звичайний робочий день, а ввечері знайомий надіслав коротке повідомлення: «Зранку буде війна». Тоді він не сприйняв це повідомлення серйозно.
«Я вийшов на роботу, відпрацював цілий день, – пригадує Вартовий, – і о 10-й вечора мені написав знайомий, що зранку буде війна. Однак тоді я не надав цьому значення. Коли розпочнеться, тоді й розпочнеться».
О 5-й ранку 24 лютого Антона Кірічека розбудила налякана дружина. Він намагався її заспокоїти. Оскільки родина проживала неподалік залізничної колії, чоловік пояснив, що гуркіт – це усього лише звук потяга. Дружина наполягала, що це вибухи.
«На той час інформації в інтернеті ще не було, – розповідає військовий. – Потім ми почули ще кілька звуків від прильотів. Я почав читати новини й зрозумів, що розпочалася війна. Перший план був простим: купити продукти, залишити дружину з дітьми вдома й поїхати на роботу. Але вже незабаром зрозумів, що звичне життя закінчилося. Ми виїхали з Києва.
Знайомі порадили переїхати з лівого берега на правий. Ми поїхали до друзів, які мешкали неподалік Гостомеля… Це виявилося не найкращим рішенням. Після першої ночівлі поїхали далі: спочатку до Черкас, а потім на Львівщину.
Там просили стати на облік, аби було зрозуміло, хто де перебуває. Уже в ТЦК мені сказали, що я йду до армії. Моя позиція була проста: якщо країні потрібен такий, як я, – я готовий. І все склалося само собою».
Так у березні 2022 року атомник став військовослужбовцем, хоча до того не мав жодного військового досвіду. Зізнається, що найважчим був не початок служби, а розмова з дружиною. На її плечах залишилися маленькі діти, нове місто й повна невизначеність.
«Нам дали три дні на збори, – пояснює Вартовий. – За цей час я максимально спокійно намагався все пояснити, щоб у дружини був чіткий план. Я хотів, щоб вона знала, де лежать документи, що робити, куди звертатися й кому телефонувати, якщо знадобиться допомога».
Армія докорінно змінила життя Антона Кірічека. Насамперед навчила довіряти людям та делегувати роботу. Чоловік зізнається, що попри хаос перших місяців війни саме люди стали головною силою українського війська. Там були представники майже всіх професій. Кожен ділився своїм досвідом: хтось в управлінні, хтось у будівництві. Так і сформувалося українське військо, яке й сьогодні захищає свою країну.
Захисник України ділиться, що попри роки служби та втому триматися йому допомагає проста думка: «Усе недаремно, якщо українські діти можуть жити й спати у своїх домівках».
Він підкреслює, що на фронті добре усвідомлюється ціна людської підтримки. І мова не лише про рідних:
«Взяти, наприклад, ремонт автомобілів. Так, держава теж ремонтує техніку, але це займає багато часу. Поки проходять тендери, закупівлі й сам ремонт, можуть минути два-три місяці. Увесь цей час підрозділ не може повноцінно виконувати свої завдання.
Коли ж допомагають люди, ремонт триває кілька днів або тиждень. І підрозділ знову готовий працювати. Це безпосередньо впливає на боєздатність війська».
А ще я добре пам'ятаю, як на початку великої війни ми охороняли мости. Місцеві приносили нам їжу, витягували сидіння зі своїх автомобілів, щоб було де сісти, приносили бочки, щоб ми могли зігрітися. Це дуже цінно».
За словами Антона Кірічека, сьогодні головний запит військових – це дрони, адже саме вони рятують життя українських захисників. Більшість із них є одноразовими, тому під час ворожих атак їх застосовують десятками. Саме тому війську потрібно якомога більше безпілотників – від дронів-перехоплювачів до діпстрайків.
Окремо Вартовий згадує службу в одному зі стрілецьких батальйонів та бої за Бахмут. Саме там він побачив справжню міць українських захисників, їхні хоробрість, мужність і людяність.
«Напевно, це був найважчий період для моїх рідних, адже ситуація там була непроста, – розповідає атомник. – Але саме в Бахмуті я побачив, на які неймовірні вчинки здатні мої побратими. Вони ризикували життям, щоб забрати тіло загиблого побратима. Пробиралися майже на зайняту ворогом територію лише для того, щоб повернути полеглого Героя додому. На фронті бували різні моменти, але саме тоді прийшло максимальне розуміння того, що таке справжня довіра. Це коли ти точно знаєш: що б не сталося, хлопці зроблять усе можливе й неможливе».
Наприкінці розмови захисник України говорить уже не про себе, а звертається до українців:
«Війна не десь там – вона зараз усюди. Багато хто за ці роки сховався у свій затишний кокон, повернувся до комфорту й удає, що нічого не відбувається. Але я хочу, щоб ми всі згадали себе чотири роки тому. Якими ми тоді були. Як міцно трималися одне за одного. Нам дуже потрібно повернути ту згуртованість 2022 року».
Слава Україні! Героям слава!
