Тренер – такий позивний мав на фронті працівник управління соціальних об’єктів філії «ВП «Хмельницька АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» Сергій Ткачук. Він, тренер-викладач другої категорії відділення плавання КДЮСШ, з першого дня повномасштабного вторгнення майже три роки боронив Україну на різних напрямках. Бачив, як енергетики, вчителі, програмісти у кіптяві війни ставали професійними військовими, бо за ними – батьківський поріг і дитячі колиски. Російське вторгнення змусило людей найбільш мирних професій взяти до рук зброю…
МЕТАМОРФОЗИ ВІЙНИ: СЕРГІЙ ТКАЧУК СТАВ ТАНКІСТОМ НА ПОЗИВНИЙ ТРЕНЕР
24 лютого 2022 року над Нетішином уже просвистіли дві ракети. «Напевне, літаки», – родина Ткачуків, як і більшість містян, особливо не звернула увагу на той гуркіт. Про те, що розпочалася війна, вони дізналися з вранішніх випусків новин. Дівчата – дружина Тетяна та доньки Вікторія й Анна – залишилися вдома, а голова родини пішов на роботу. Зрозуміло, що того дня ніяких спортивних занять у комплексній дитячо-юнацькій спортивній школі не було, місто завмерло… Вдома Ткачуки поскладали тривожні валізи, а пізно ввечері сонну тишу розірвала перша повітряна тривога. Майже водночас пролунав телефонний дзвінок. «Може, хтось із батьків вихованців КДЮСШ?», – звично подумав тренер. «За пів години просимо з речами з’явитися до військкомату», – натомість пролунало у слухавці. Так молодший сержант Сергій Ткачук уже 24 лютого о 22 год 30 хв телефонним дзвінком був мобілізований до лав Збройних сил України. Чоловікові довелося пригадати, що понад два десятки років тому проходив строкову службу у танкових військах.
Сергій Ткачук, випускник Рівненського педагогічного університету, своє життя присвятив розвитку фізичного здоров’я нетішинських дітей. Спочатку вчив плавати вихованців закладу дошкільної освіти №9, згодом, у 2006 році, став тренером-викладачем відділення плавання КДЮСШ. До кожного з вихованців Сергій Антонович знаходив особливий підхід, завдяки йому не одна сотня юних нетішинців опанувала брас, кроль і батерфляй, загартувала своє здоров’я та здобула свої перші медалі на місцевому, обласному та всеукраїнському рівнях. Чи міг уявити тренер, що у 42 роки стане на захист України?
ДВАДЦЯТЬ-ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ПІСЛЯ СТРОКОВОЇ: «ОСЬ – ТАНК, ОСЬ АКУМУЛЯТОР, СКЛАДАЙТЕ, ХЛОПЦІ»
24 лютого 2022 року, з початком російського вторгнення в Україну, рашисти здійснили перший масований обстріл України, який за кількістю випущених ракет – щонайменше 67 одиниць – став одним із наймасовіших. Удосвіта вони атакували Україну по всій лінії кордону – в Луганській, Сумській, Харківській, Чернігівській та Житомирській областях, з боку тимчасово окупованого Криму, на Донбасі, а також зайшли з боку Білорусі на Київ та область.
Українці стали до зброї негайно. Вважалося, що резервісти першої черги не потребували навчання. Зрештою, і часу вчитися не було, ворог уже стояв на порозі. Поруч з Сергієм Ткачуком у військкоматі (нині – Славутський об’єднаний міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки) опинилися артилеристи, танкісти, колишні атовці. Саме вони підказували розгубленим новобранцям алгоритм дій. У військкоматі Сергій сам попросив повістку, щоб передати на Хмельницьку атомну електростанцію. «Фактично мене мобілізували телефонним дзвінком, проте на державне підприємство потрібно було надати документальне підтвердження служби у Збройних силах України. Тому я сам запитав про повістку і знайшов, ким її передати на енергопідприємство», – розповідає.
Переночувавши у Славуті, наступного дня захисники вирушили до Ярмолинецької військової частини. Вона, як перевальний пункт, не була розрахована на тисячі новобранців. Проте для кожного там знайшли військовий однострій, навіть розмір, як каже Сергій, більш-менш підібрали. З харчуванням виручили мешканці навколишніх громад. Гарячі страви по черзі готували й підвозили волонтери, які мешкали у радіусі 10-15 км від частини. У нервовій напрузі перших днів великої війни, серед лютневих холодів багато важило з’їсти домашнього червоного борщу з варениками замість каші з тушонкою. Теплий спецодяг принесли працівники заправок, допомагали й місцеві.
Більшість новоспечених танкістів були людьми середнього віку: вже минуло 20-30 років після їхньої строкової служби. Зрозуміло, що за буднями цивільних професій, сімейними клопотами вони позабували військові навички. «Ось – техніка, ось – акумулятори. Пробуйте, хлопці, складати», – звернулися до них офіцери. «Ми гуртувалися, молодші, розбитніші підказували старшим, допомагали один одному», – відтворює перші дні військової служби механік-водій танка Сергій Ткачук. Відтак українські чоловіки швидко адаптувалися до викликів війни і заходилися готувати бойові машини до захисту рідної землі. «Ремонтувати машини ходили у спецівках із заправок, у домашніх речах, або в одязі від волонтерів. Військову форму берегли для передової», – змальовує будні у Ярмолинцях.
Старші офіцери формували бойові загони. «Тоді по частинах ніхто довго не сидів. Фактично хлопці потрапляли на передову через 3-4 дні після мобілізації», – пригадує Сергій. Нашвидку провівши ревізію танків, їх разом з бойовими екіпажами почали залізницею відправляти на фронт. «Наш підрозділ спрямували у бік Гуляйполя, що на Запорізькому напрямку. Ми розуміли, що належного забезпечення там не буде. Тому кожному військовому старалися дати з собою теплий одяг, якомога більше харчів, яблук, консервації, якими щедро поділилися земляки», – каже нетішинець.
Зайве говорити, що не вся техніка, що роками була законсервована, завелася. Кілька чоловіків, що зарекомендували себе кращими механіками, залишилися на ремонт, серед них і молодший сержант Сергій Ткачук.
ПЕРШІ МІСЯЦІ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ: ЙШЛИ ПРЯМІ ЛОБОВІ АТАКИ, ЧИМАЛО ХЛОПЦІВ, РАЗОМ З ЯКИМИ МОБІЛІЗУВАВСЯ, ЗАГИНУЛО
Відремонтувавши техніку, молодший сержант Сергій Ткачук на псевдо Тренер наздогнав побратимів на Запоріжжі. «У перший час великої війни захищали Запорізьку, Донецьку та Дніпропетровську області. Йшли прямі лобові атаки, чимало хлопців, разом з якими мобілізувався, загинуло. Постійно втрачали техніку, вцілілі екіпажі ставали на підміну. Підрозділ щоразу змінював дислокацію: сьогодні зачищали одне село, завтра – інше. Так тривало фактично до літа 2022 року, поки не вдалося відносно стабілізувати лінію фронту. Тоді піхота окопалася, а артилерія забезпечила її вогневу підтримку», – пригадує чоловік.
У наступ на українців йшли добре навчені регулярні ворожі війська. З власного досвіду Сергій радить адекватно оцінювати ворога, адже надмірна його демонізація підриває бойовий дух, а недооцінювання веде до зростання втрат. Згодом, коли відчайдушний спротив ЗСУ зупинив рашистів, вони поставили проти нас навіть в’язнів. Їх першими, як колись штрафбати, кидали в атаку, щоб визначити слабкі сторони оборони українців. Прикриваючись живим щитом, за ними йшли кадрові російські військові… Феномен українців, що тоді спинили переважаючу силу ворога, переконана, будуть вивчати у військових академіях усього світу.
«ГОЛОВНЕ, ЩОБ ВЧАСНО ПІДВЕЗЛИ БОЄПРИПАСИ, А ХАРЧІ – СПРАВА ДРУГОРЯДНА»
На забезпеченні війська Сергій не фокусується, каже, що за всяку ціну прагнули спинити просування ворога в глиб країни. «Головне, щоб вчасно підвезли боєприпаси, а харчі – справа другорядна», – говорить.
Відповідно до розрахунків аналітиків, на противагу одному нашому снаряду рашисти мали 7-10. Тому вони випалювали українську землю вогнем, а наші натомість змушені були бити прицільно. Звичайно, завдяки допомозі союзників військове спорядження радянського зразка поступово замінювалося сучасним. Проте озброєння, за словами військового, все одно катастрофічно не вистачає.
На передовій сьогодні бракує й особового складу. «Якщо раніше ми йшли на бойове чергування на 4-7 днів, нині хлопці залишаються на вогневих позиціях понад місяць. Люди виснажуються, проте стрій тримають», – каже Сергій.
У 2023 році підрозділ Сергія Ткачука передислокували на Харківщину. Після присвоєння чергового звання, нетішинець став головним сержантом взводу. Він розпочинав службу механіком-водієм, проте згодом, через нестачу бойових машин, перейшов на підміну, а тоді вже – у забезпечення.
Прослуживши 2 роки та 8 місяців, сержант Сергій Ткачук у жовтні 2024 року демобілізувався. У Нетішині педагог повернувся до тренерської роботи у комплексну дитячо-юнацьку спортивну школу УСО філії «ВП ХАЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом».
Озираючись назад, Сергій Антонович не шкодує, що за телефонним дзвінком став на захист держави. Зрештою, він переконаний, якщо не на перший день повномасштабного вторгнення, то пішов би на другий чи на третій… Чоловік гордиться, що був серед тих, хто спинив просування ворога у перші місяці великої війни. У його пам’яті навіки ті, хто життя поклав за нашу свободу. Нетішинець переконаний, що їхня жертва не даремна – «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
Спілкувалася Лариса Власюк.
