Наш сьогоднішній Вартовий світла Віктор Костючик з позивним Металіст народився та виріс у місті-супутнику Рівненської АЕС – Вараші. Ще з дитинства розумів, що майбутня професія буде пов’язана з атомною станцією, хоча в юності грав на музичних інструментах і гарно співав. Але обрав шлях атомника та присвятив своє життя енергетиці.
«Мої батьки брали участь у будівництві атомної електростанції, тож для мене за честь працювати на РАЕС, – ділиться захисник України. – Я на станції з 1999 року. Починав в управлінні технічно-експлуатаційного контролю під керівництвом Павла Івановича Ковтонюка. Був майстром у відділі автоматизовано-дистанційних систем контролю, служби контролю металу, потім обійняв інженерську посаду. Хоч робота відповідальна та має особливості – вона мені дуже подобається».
У атомника було спокійне, звичайне життя, допоки в його країну не прийшла війна. Вона торкнулася нашого Вартового світла ще у 2014 році, коли росія незаконно окупувала Крим та Донбас. Його не на жарт роздратував той факт, що хтось хоче загарбати українську землю заради задоволення власних імперських амбіцій.
«Мене дуже обурювало, що на українську землю прийшов ворог, адже ми вільний народ вільної країни, – зізнається Віктор Костючик. – Українці – нація з багатовіковою історією та своїми героями. Але чомусь так історично склалося, що ми постійно змушені виборювати право на існування своєї нації. Водночас українці завжди були об’єднаними та стійкими, вміло давали відсіч ворогу.
На жаль, історія повторюється – наш народ знову знищують. Та в українців генетично закладено силу вставати з колін та перемагати. Як у пісні – «зі сльози відродитися». Ще після анексії Криму та Донбасу я зрозумів, що велика війна неминуча, а в 2019 році прийняв рішення втупити до лав місцевої ТрО. Підписав контракт на три роки й розпочав військову підготовку, якої до цього у мене взагалі не було».
Про початок повномасштабного вторгнення росії на територію України атомник дізнався від дітей, які навчалися в Києві. Син зателефонував та повідомив, що столицю бомблять. Віктор тоді був вдома, збирався на роботу. Він увімкнув новини та побачив, що дійсно сталося найстрашніше – почалася велика війна.
«Мій рюкзак був зібраний давно, – пригадує атомник. – Після розмови з сином, я поїхав на роботу. Близько восьмої ранку мені повідомили місце дислокації, куди я маю найближчим часом прибути. Сповістив керівництво, сказав рідним і поїхав на війну.
Рідні сприйняли інформацію важко, але зрозуміли і підтримали мій вибір. Батьки знали, що інакше вчинити я не можу, бо завжди виховували мене патріотом. Вони прививали любов до України та рідної мови. Моє коріння – волиняни, а це ті, хто любить волю. Дружина звісно плакала, бо розуміла, куди я йду, проте підтримала й благословила».
Спочатку наш Вартовий світла з побратимами облаштовували блокпости у Вараші та околицях міста, а через деякий час їх передислокували на кордон з білоруссю.
«На жаль цей сусід нас зрадив, – констатує Металіст. – Тому ми мали чимало роботи по укріпленню кордону. Ми з побратимами розуміли, що звідти ворог може піти у будь-яку хвилину. Також було багато інформації про ДРГ, тож пильнували й працювали 24/7.
Ми швидко усвідомили, що вижити можна лише тоді, коли один за всіх і всі за одного. Що побратим тобі, як брат, і ти розраховуєш на нього, а він – на тебе. Згуртувалися та стали справжніми побратимами».
Десь через рік, у лютому 2023 року, підрозділ Віктора Костючика перемістили у Бахмут. У місто, якого фактично не було – серед руїн точилися запеклі вуличні бої та безперервні штурми. Ворог перебував на дуже короткій відстані, всього за 30 метрів до українських позицій.
«Це був приватний сектор, вірніше те, що від нього залишилося, – пояснює захисник. – Ми тримали оборону між стінами будинків, а вже за 30 метрів були вороги. Нас штурмували по декілька разів на день, розпечений автомат димів від кількості випущених куль – я боявся, щоб не заклинив. Ворог накривав мінометом, бив із танка, працював снайпер. Деякі побратими загинули саме від його куль.
Окупанти знову й знову йшли на штурм, били по позиціях. Доводилося рухатися, відбиватися, берегтися. Було дуже важко. Допомагала молитва. Мені здається, що найщиріша молитва – це молитва солдата. Опановував себе і машинально робив усе, що мав робити. Так було й тоді, коли поранення отримав наш старшина.
Це був черговий обстріл, старшину поранило в шию. Я не розгубився, надав йому першу домедичну допомогу, використовуючи підручні матеріали, відтягнув до укриття, а потім допоміг відправити на евакуацію. Старшина нині живий. Скажу чесно: я цим вчинком пишаюся. Найголовніше, що вчасно відреагував та зберіг життя побратиму. Бо своїх не кидають».
Не кинули побратими й нашого Вартового, коли він отримав поранення. Після евакуації старшого на позиції залишилося лише троє захисників. Їх знову накрили мінометними обстрілами. Міна прилетіла зовсім поруч – і далі пробіл у пам’яті.
«Мене на якийсь час вирубило, а коли прийшов до тями, то зрадів, що живий, – ділиться Віктор Костючик. – Контузія, сильний головний біль, дзвін та шум у вухах. Відчув осколки в плечі та стегні, побачив вибите плече. Права рука дивно лежала на землі, ворушився лише мізинець. Скоріш за все мене відкинуло на кілька метрів і я врізався в стіну, бо опинився поруч з нею.
Якось покликав на допомогу – сам піднятися не міг. Першим прибіг Андрій з позивним Горинич. Він підняв мене за поранене плече та руку, і я почув хрускіт – здалося, що вибиті кістки стали на місце. Із сусідньої позиції на поміч прибув Максим Пилипака, він узяв мене під руку й довів до місця евакуації. Допомагав йому Горинич. На позиції прикривав Іванович з автоматом.
Так побратими, ризикуючи власним життям, врятували моє. Ми йшли вулицею, а це практично відкрита місцевість, нас могли розстріляти в будь-яку хвилину. Я просив їх повернутися у безпечне місце, та вони відмовилися. Ми ніколи не кидали один одного. На жаль, згодом Максим Пилипака загинув на Запорізькому напрямку, йому було лише 29».
Спочатку захисника доставили до Часового Яру, далі – у Дружківку. Там медики ретельно оглянули й за допомогою магніту витягнути осколки зі стегна та руки. Один залишився на шиї, біля сонної артерії, але його вирішили не чіпати. Потім доправили в Дніпро, згодом була Вінниця, Хмільник, Луцьк і майже пів року лікування та реабілітації.
«У Вінницю мене привезли, як то кажуть, голого і босого, – пригадує атомник. – Лікарка з медсестрами принесли мені білизну, піжаму, бритву й усе необхідне. Я безмежно вдячний кожному, хто зустрічався на моєму евакуаційному та реабілітаційному шляху – медикам і всім небайдужим. Наші люди неймовірні!»
Наприкінці 2023 року Віктор Костючик пройшов ВЛК, МСЕК та отримав висновок комісії – «непридатний». Після цього він повернувся на Рівненську АЕС, склав іспити та працює інженером. Виконує свою справу сумлінно, адже це теж своєрідна оборона України. Захисник радіє, що на рідній станції не забувають про фронт, підтримують військових на передовій і тих, хто повертається до мирного життя. Втім зізнається: адаптація – справа не з легких:
«Моя соціалізація та реабілітація проходила важко. Адже мирне життя дуже відрізняється від того, що на передовій. У відносно спокійних регіонах України люди інакше сприймають війну. Спочатку мені не хотілося ні з ким бачитися чи спілкуватися, комфортніше було залишатися наодинці. Та з часом я трохи оговтався та адаптувався. Час лікує.
Мені приємно, що на РАЕС працюють психологи, які надають допомогу військовим і ветеранам. Також радісно, що атомна електростанція не забуває про фронт: тут створена працівниками-волонтерами громадська організація «Енергія перемоги». Люди віддають частину своєї заробітної плати на допомогу військовим. Як волонтер, я бачу скільки всього передається туди. Це дуже правильно, бо нам потрібно вистояти та перемогти».
Віктор Костючик наголошує: на війні змінюється система цінностей. Приходить усвідомлення, що найважливіше – цінувати й берегти близьких і тих, хто поруч у найважчі хвилини. Бути єдиними і непоборними, щоб разом дати відсіч ворогу.
«Наша сила – в єдності, – переконаний атомник. – Треба гуртуватися і в родинах, і в громадах, і в державі. Усі пам’ятають, як у лютому 2022 року українці забули про чвари, відкинули образи та згуртувалися, щоб спинити ворога. Так само й тепер потрібно триматися, не піддаватися на ІПСО рашистів і зробити все, аби Україна вистояла, а історія більше ніколи не повторилася».
