«Зараз всім треба бути максимально згуртованими, як у найперші дні повномасштабного вторгнення»

З 2014 року Максим Сінькевич вдало поєднував роботу апаратника блочної знесолювальної установки хімічного цеху та капітанство у футбольній команді, яка неодноразово перемагала в місцевих, міжстанційних та міжгалузевих футбольних змаганнях. Тож навіть зараз, ставши захисником України й перебуваючи в найгарячіших точках фронту, наш герой знаходить час «для улюбленого м’яча», який став не просто його незмінним супутником в усіх місцях дислокації, а й своєрідним оберегом.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Максим тільки-но відпрацював нічну зміну і збирався відпочивати. Рано-вранці подзвонила мама. Звістка, що в Україну прийшла велика війна, спантеличила, зізнається енергоатомівець, проте не здивувала: «Я розумів, що так буде, але не знав точної дати, тому ця новина трішки збентежила… Почав моніторити новини. Переглянув звернення обох президентів – і нашого, і ерефії, й усе остаточно стало ясно…»

Хоча мав «атомну бронь» (згідно з постановою Кабміну бронюванню підлягає переважна більшість працівників підприємств, «критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період». – Ред.), працівник ПАЕС одразу вирішив: боронитиме Україну. Тож почав шукати підрозділ, до якого можна було б приєднатися, та слушний момент, щоб на роботі повідомити про своє рішення керівництву.

«Що піду воювати,пояснює Максим, це було лише питання часу. Захищати Батьківщину – це обов’язок кожного громадянина, а не тільки військовозобов’язаних. А я, до того ж, ще й мав військовий досвід – три роки служби за контрактом у зоні проведення АТО/ООС, де був командиром одного з відділень. Ми виконували різні завдання в Донецькій області…

Щойно з’явилася можливість поговорити з керівником, озвучив йому свої наміри. Мене тоді вже чекали побратими. Ігор Борисович відреагував схвально. І сказав, що хоче піти зі мною. Звісно, я наполягав, щоб він у свої роки цього не робив, а був продуктивним у тилу. І потім мій керівник – від себе й усього колективу – неодноразово допомагав нам із побратимами на передовій».