Початок своєї служби сам Олександр описує стисло: «Прийшла повістка. Я не відмовився від неї, не прикрився «атомним» бронюванням чи своєю інвалідністю, а вирішив, що маю теж робити свій внесок у нашу перемогу над рашистськими насильниками та вбивцями українців».
Спочатку був навчальний центр на Львівщині, звідки після двох місяців навчання на командира зенітно-ракетних комплексів відправили на фронт. Попри дещо іншу здобуту військову спеціальність, став командиром відділення штурмовиків у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, а перед Новим роком був підвищений до головного сержанта взводу. Та нові призначення, каже Олександр, не тішать, адже за ними криються втрати побратимів, колосальна відповідальність за життя підлеглих і нові «висоти», які треба брати і втримати:
«Виходиш на позицію і раз-по-раз у рації чуєш, кого із побратимів поранило, а хто вже й поповнив лави небесного воїнства»…
