«Цю війну треба завершувати. Треба тиснути на росію, щоб війна завершилась», – нещодавно у своєму зверненні сказав Президент України Володимир Зеленський. Такої думки і наш сьогоднішній Вартовий світла Валерій з позивним Дід. Він на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення, а це вже понад 3,5 роки.
«Воювати – це не моє, – зізнається захисник, – але воюю, бо потрібно зберегти країну. Мені це не подобається, але є побратими, яким – навпаки, вони цікавляться, вчаться. Це хлопці з останнього поповнення, але не знаю, наскільки вистачить їхнього запалу. Бо в усіх сідають батарейки, і ми просто хочемо миру. Прагнемо закінчення війни».
Валерій народився в Херсонській області, але більше 30 років жив і працював в Енергодарі. Був будівельником на Запорізькій АЕС, мав родину, займався риболовлею, захоплювався футболом і волейболом, любив бігати. Навіть у свої дорослі роки подужував по десять кілометрів на день, брав участь у різних естафетах, виступав за робочий колектив.
Українець мав звичайне життя, поки скажена сусідка не почала насильно нав’язувати свій руській мір. А як прийнято в Україні – непроханих гостей випроваджують з обійстя. Атомник так і зробив 24 лютого 2022 року, долучившись до Збройних Сил України.
«Я до останнього не вірив, що росія нападе повномасштабно, – пояснює енергодарець. – Тож 24 лютого я був шокований і до останнього сподівався, що це якийсь фейк, жарт, перевірка, що завгодно, але не велика війна. На жаль, помилився, тому 25 лютого вже був на фронті».
Родині про рішення воювати Валерій нічого не сказав, бо розумів, що вдома можуть панікувати та переживати, але рідні наче щось відчували. Ще коли чоловік вирішував питання з мобілізацією на Запорізькій АЕС та в місцевому військкоматі, донька телефонувала із проханням поняньчити внука, бо їй нібито потрібно сходити за продуктами. Дідусь сидіти з онуком відмовився, пояснив, що саме 24 лютого йому вкрай необхідно зазирнути до рибальського магазину.
«Спочатку у дружини був шок і стрес, – пригадує захисник, – вона плакала і казала, що я кинув її одну у страшний час. Тоді всім було страшно, оскільки ніхто не розумів, що відбувається і що з цим усім робити. Потім кохана опанувала себе, зрозуміла та підтримала мій вчинок. Тож нашвидкуруч зібравшись, я зідзвонився з Василівською ТрО та долучився до лав захисників України. А родина з часом виїхала з тимчасово окупованого Енергодара».
За словами Діда, він з побратимами багато де був і багато чого бачив, але поки триває війна, розповідати про це не хоче. Каже, що й так багато горя. Втім, запевняє, що було й чимало хорошого та доброго, наприклад, українські котики та собачки на фронті.
«Під Приютним у нас був собака, який допомагав вижити, – розповідає Валерій. – Ми дали йому позивний, але називати не буду, бо там таке гостре слівце. Коли виходили з тієї позиції, то забрали в безпечне місце і його. Цей пес дуже любив їсти мишей, навіть більше, ніж тушонку любив. Сам ловив, сам їв, молодець такий. Він не гавкав, напевно, був контужений, але врятував не одне життя українських захисників.
Отак спиш собі у бліндажі і прокидаєшся від різкого запаху собаки. Він же ж бруднуватий був, тож його присутність відчувалася. Відкриваєш очі, сваришся на нього, щоб вийшов, і якщо він не виходив, розумієш, що буде обстріл чи наступ. Собака знав наперед, що щось насувається.
Але інколи й шкодив, коли вилазив погрітися на сонечку. Ворожий снайпер думав, що то людина, і стріляв по позиції. Тоді ми сварилися на нього, щоб ховався. А якось у собаку навіть прилетів уламок, ми його лікували. Вичухали і вивезли. Також врятували трьох кошенят».
Триматися на фронті українським воїнам допомагали не лише тваринки, а й гумор та обереги.
«Інколи сидиш по 18 днів на позиції із трьома побратимами і навіть немає про що поговорити, – ділиться Вартовий. – Просто ці обличчя вже не можеш бачити, хочеться, в хорошому сенсі цього слова, замінити їх на інші, поміняти картинку перед очима. А буває так, що зачепишся за якусь тему – і наговоритися та нажартуватися не можеш. Гумор дуже допомагає на війні. Добре, що в українців гарне почуття гумору.
Також допомагають обереги. Впевнений, що вони в кожного свої. Я маю на шиї іконку Божої Матері і вірю, що вона мене оберігає. А дружина якось пов’язала мені на руку червону ниточку і тепер щоразу питає, чи я її не загубив. А ще внучок змайстрував для мене жетон з моїм позивним з вулканічного скла. Знаєте, на війні починаєш вірити в усе!»
Була у Валерія на фронті ще й традиція, яку він започаткував разом з побратимом Олексієм. Так складалися обставини, що захисники завжди міняли одне одного на позиціях. І коли б та за яких обставин це не відбувалося – Олексій завжди зустрічав і проводжав Діда.
«А потім я дізнався, що Льошка загинув, – розповідає Валерій. – І чомусь перше, що подумав у той момент, – це хто ж тепер буде зустрічати мене з позицій? Було дуже важко тоді. Захотілося, щоб війна закінчилася перемогою негайно, щоб усі території повернулися під контроль України, а ми – до своїх сімей. Живі та неушкоджені. До війни мало це цінував, але зараз цінності геть інші. Нині найголовніше – це рідний дім у незалежній державі та родина поруч. Шкода, що ця істина до нас дійшла лише через війну».
Поділився Дід і позитивними та знаковими подіями з війни – перестав матюкатися та почав спілкуватися українською. А його вчителем з державної мови на фронті був нині покійний колега із Запорізької АЕС Платон Шпак.
«Платон вчив мене розмовляти літературною мовою, бо я трохи суржиком спілкувався, – ділиться захисник. – А вже коли ми служили в одному підрозділі, я почав виправлятися, фільтрувати слова. Платон перейшов на українську у 2014 році. Розповідав, що не все виходило відразу, інколи колеги на ЗАЕС трохи піджартовували над ним, але він не здавався. А потім у 2018 році, коли документообіг на електростанції перейшов на державну мову, то до нього навіть зверталися за консультацією.
А ще один побратим навчив мене не матюкатися. Знаєте, на війні без гумору і гострого слівця інколи ніяк. Тож якось я смачно висловився при 28-річному захиснику, а моєму сину на той час було майже 30, і цей хлопчина присоромив мене, мовляв, він мені в сини годиться, а я дозволяю собі так спілкуватися. Я здивувався і уточнив, чи він матюкається, на що у відповідь почув: «Ні». Подумав, що він обманув, а потім придивився уважніше до нього і зрозумів, що таки дійсно не говорить матом. Після цього і я почав себе виховувати.
Спочатку довго думав, ніж сказати, підбирав слова і лише потім висловлював думку. Не буду лукавити, інколи прострибує гостре слівце, але лише тоді, коли дуже накипить. А так – теж не матюкаюсь, у мене виходить стримуватися!»
Валерій просить українців не опускати руки та йти до кінця, бо Перемога точно за Україною, і вірити, що зовсім скоро всі родини возз’єднаються. А особисто він буде бавити онука! Ворогу захисник нічого не каже, бо на думку спадають лише нецензурні слова, а він же не матюкається!
Тому завершимо інтерв’ю словами всіх українців: «Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!»
