Уже майже чотири роки Запорізька атомна електростанція не зникає з  порядку денного чи не всього світу. І поки світова спільнота розмірковує, як вирвати з лап ворога та повернути законному оператору атомний об’єкт, а різні експерти намагаються спрогнозувати його подальшу долю, ми розповідаємо історію Олега Желєзняка, який присвятив електростанції майже 40 років свого життя. А коли росія напала на Україну повномасштабно, наш Вартовий світла взяв зброю до рук і пішов боронити рідний Енергодар та найбільшу атомну станцію в Європі.

Наш герой народився в місті Терни, нині це історичний район Кривого Рогу. Його батько – монтажник. Він будував Запорізьку ДРЕС, а згодом і власне Запорізьку атомну електростанцію. Коли нашому герою було 6 років, його батьки  отримали квартиру в Енергодарі та переїхали в місто-супутник ЗАЕС. Там майбутній атомник разом із сестрою пішов до школи, а мама влаштувалася на роботу в дитячий садок.

Олег Желєзняк з дитинства захоплювався радіотехнікою. Він відвідував гурток «Юний технік», а також передплачував журнали «Юний технік» та «Моделіст-конструктор». Отримані знання відразу застосовував на практиці – власноруч робив приймачі та «світломузику» і демонстрував друзям-однодумцям. Згодом це хобі й допомогло обрати майбутню професію

«Радіодеталі були дефіцитними, але ми якось їх знаходили, – пригадує атомник. – Їздив у Запоріжжя на радіоринок, вишукував, купував. Потім щось конструював, ділився з однодумцями. Чимало знань отримував на гуртку, а багато чого дізнався завдяки саморозвитку. 

У 1984 році я влаштувався на Запорізьку ДРЕС токарем. Мені настільки подобалася робота, що вирішив вступити в Енергодарський навчальний комбінат (зараз Інститут державного та муніципального управління імені Р. Г. Хеноха) на піврічні курси електрослюсарів. Після навчання мене направили працювати на Запорізьку АЕС. Вперше на прохідній атомного об’єкта я з’явився в 1986 році. Мені тоді не було й 18-ти». 

У той час на електростанції функціонував лише перший енергоблок, другий готували до запуску. Олег Желєзняк влаштувався на роботу в цех теплової автоматики та вимірювань.

«Базові знання з радіоелектроніки мені дуже допомогли, і я потрапив у своє русло, – ділиться атомник. – Але через якийсь час мені здалося, що маю замало знань, тож вирішив знову вчитися. Вступив у Дніпрорудненське училище, філія якого була в Енергодарі. Провчився рік на електрослюсаря, отримав нові знання, підвищив кваліфікацію до ІV розряду і повернувся на ЗАЕС. Цього разу влаштувався в електроцех, де обслуговував агрегати безперебійного живлення. Тут я пройшов шлях від електрослюсаря ІV розряду до майстра».

Отримавши підвищення, наш Вартовий світла вирішив, що наявних знань знову замало для ефективного виконання покладених на нього завдань, тож вкотре пішов здобувати освіту: спочатку в Київський енергетичний технікум (нині Київський фаховий коледж), а згодом – у Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського.

«Я чомусь постійно вчився, – пояснює атомник. – Справа в тому, що починав свій шлях як електронник, а згодом змінив напрям і став електриком. Тому потрібно було здобути більше профільних знань. Цього разу я вчився заочно. Було нелегко поєднувати роботу, навчання і родину, а в нас якраз народилася донька Юлія. І весь цей процес припав на початок 90-х, коли розвалився радянський союз. Але мене тоді підтримала дружина, тож  вдалося реалізувати задумане».

У 2004 році життя Олега Желєзняка кардинально змінилося – спочатку в кар’єрі, а потім в особистому житті. Він перейшов працювати у відділ радіаційної безпеки, який згодом став цехом. З часом було створено лабораторію інженерно-технічної підтримки, яку наш Вартовий і очолив. 

Крім цього, атомник з дружиною та молодшою донькою Дарією переїхали з Енергодара в Іванівку, де купили будинок з клаптиком землі. Там сім’я зайнялася садівництвом. 

«Посадили із дружиною персики та нектарини, було всього декілька дерев, – розповідає атомник. – Я не планував мати сад та займатися вирощуванням цих фруктів, але якось декілька дерев перетворилося на 100 одиниць. 

Спочатку це було захоплення для себе. Потім, коли врожаю стало багато і ми не встигали їсти, почали ділитися з іншими. А коли його стало дуже багато, я створив групу у вайбері і почав через знайомих помаленьку реалізовувати врожай. Згодом дійшло до того, що й виставляти оголошення не встигав, просто одне за одним сипалися замовлення. Інколи продукції навіть не вистачало на ту кількість бажаючих. Пам’ятаю, що найбільше люди любили інжирний нектарин.

Що із садом та будинком зараз – мені, на жаль, невідомо. Зв'язок із земляками я не підтримую, переживаю за їхню безпеку». 

Те, що Україна та українці перебувають у небезпеці через сусідку-агресорку, чоловік відчув ще задовго до повномасштабного вторгнення. 23 лютого 2022 року він добровільно пішов у військкомат. Там записали його дані та відправили додому, обіцяли зателефонувати в разі чого. 

«Задовго до початку повномасштабного вторгнення я почав трагічно сприймати все, що відбувається в нашій країні, – ділиться захисник. – Аналізую різні ситуації на роботі й розумію, що вже тоді люди поділилися на два табори. 

Енергодар – інтернаціональне місто. Коли його заснували, всі були об’єднані однією ідеєю, я ніколи не бачив дискримінації між українцями і росіянами. А коли почали поступово запускати в маси російську пропаганду, то в колективі стало неспокійно. 

Найбільше на енергодарців вплинув Євромайдан у 2014 році, який поклав початок боротьби за майбутнє існування нашої держави. Дехто відверто глузував та не сприймав українську мову, висміював державний гімн. Прикро визнавати, але скоріш за все були ті, хто таки чекали на росію. 

Тривожна ситуація й новини в інформаційному просторі спонукали мене піти у військкомат ще за день до повномасштабного вторгнення. Хоча воїн з мене, чесно кажучи, ніякий. В армії я не служив через порок серця, та й вік уже був не той – 55 років. Тож в армію мене не дуже хотіли брати, сказали, що в разі чого зателефонують, і відправили додому».

24 лютого 2022 року Олег Желєзняк поїхав на роботу. Він знав, що почалася війна, бо з його Іванівки було видно, як палає Марганець. Через деякий час зателефонували з військкомату та попросили прибути. Повідомивши керівництво та дружину, захисник поїхав. Вистоявши довжелезну чергу, доброволець підписав контракт на три роки.

Захисників України спершу повезли у Василівку, де продовжували доукомплектовувати. Майже добу добровольці були без їжі та зброї. Згодом до них приїхала волонтерка, яка нагодувала борщем та напоїла чаєм. Потім їм привезли зброю та почали проводити інструктажі з користування. Далі захисників передислокували в Кам’янське, де розділили на підрозділи та роздали військову форму, а згодом перекинули в Запоріжжя. Через короткий термін захисників закріпили в районі Комишувахи, там почалися перші бої.

«На початку війни ми всі були піхотою, стрілками, – пригадує Олег. – А згодом я потрапив у підрозділ, який займався логістикою, там мав роботу, яка безпосередньо не була пов’язана з бойовими позиціями. У логістиці пробув до кінця 2022 року, а коли справи на фронті почали розвиватися не зовсім успішно, мене знову перекинули у стрілковий підрозділ. Тоді, на жаль, ми понесли перші втрати. 

Я захищав рідну країну до 8 квітня 2025 року, воював на Запорізькому, Сумському та Куп’янському напрямках. За цей час значно похитнулося здоров’я, у мене стався інсульт. Переніс його на ногах, бо тоді на передовій не було іншої можливості. Далі пішов на ВЛК, де мене обмежили від служби, згодом на МСЕК дали групу інвалідності. Я повернувся на роботу в Енергоатом».

Наш Вартовий зізнається, що триматися на передовій допомагав побратимський дух та велика підтримка дружини і доньок, а також різні обереги. Їх разом із маскувальними сітками передавали на фронт волонтери. Помічницею атомника була лялька-мотанка, отримана ще в 2022 році. 

Так склалися обставини, що Олег Желєзняк нині працює та живе у Вараші. Йому знову доводиться звикати до нових місць, завдань, колег. Утім, є й те, що залишається незмінним – садівництво. 

«Після повернення з фронту купив у Вараші дачу і посадив там сад, – ділиться захисник. – 80% дерев – персики та нектарини. За п’ять років побачимо, що із цього вийде. Адже лише через п’ять років дерево набирається сили і вже можна зрозуміти, буде воно давати врожай чи ні. Особливо у Вараші – місті на півночі країни, адже персик – це рослина з Китаю».

І хоча наш Вартовий світла до всього потроху звикає та адаптується, є речі, які він ніяк прийняти не може. Зізнається, що його дивують деякі громадяни України:

«Мене вводить у ступор, коли українці роблять вигляд, що війни немає, і ведуть розгульний гучний спосіб життя. Люди! Допомагати можна й не на фронті. Можна й у тилу робити багато для Перемоги! 

Так, потрібно жити, попри все радіти хоч якимось дрібницям, але не робити вигляд, що війна тебе не стосується і це справа військових чи тих, хто живе на прифронтових територіях. Війна – це наше спільне горе, а Перемога можлива лише тоді, коли ми об’єднаємося!» 

Олег Желєзняк закликає українців гуртуватися, адже він впевнений, що лише разом вдасться вигнати ворога з рідної землі:

«У нас такий ворог, який не розуміє слів, він розуміє лише силу! Тож маємо бути єдиними, сильними, непохитними! І тоді вдасться зберегти країну! Слава Україні! Героям слава!»