Наш  сьогоднішній Вартовий Світла Богдан Радчук народився та виріс на Рівненщині. Перші кроки зробив у селі Великий Жолудськ, а дитинство та юність провів у Вараші. Навчався в Одеській політехніці за спеціальністю «радіотехніка», а пізніше –  у Рівненському інституті водного господарства та природокористування, обравши напрям «теплоенергетика». 

Після навчання влаштувався на Рівненську атомну електростанцію слюсарем реакторного відділення. На атомному об’єкті  працював і його батько Віталій Радчук. Богдан мав родину та хобі – бокс, тож часу на нудьгу в нього не було. 

Але 24 лютого 2022 року в мирне життя українця прийшла велика російська війна…

«Перше, що я зробив того дня – це зателефонував батьку, – пригадує Вартовий. – Ми з ним узгодили місце зустрічі, щоб разом піти у військкомат. Коли прибули на місце призначення, нас зарахували до 104 бригади ТрО 61 батальйону.

Мама та дружина сприйняли таку новину болісно, але підтримали наш вибір. Вони розуміли, що інакше бути не могло. Питання про захист рідної країни у нашій родині навіть не піднімалося – було зрозуміло й без слів, що це наш з татом чоловічий обов’язок і без бою ми Україну нікому не віддамо».

До цього дня наш Герой не мав військового досвіду, за винятком навчання на військовій кафедрі Одеської військової академії, яке проходив ще у студентські роки. Тож доводилося всьому вчитися в процесі, а воювати – чи не на найзапекліших ділянках фронту, зокрема у Бахмуті. Тоді Богдан Радчук був командиром взводу. 

«Після отримання бойового досвіду у Бахмуті, мене відправили на два місяці до Італії, – розповідає захисник. – Там я проходив навчання командирів рот. Після успішного проходження мене перевели до 101 бригади 212 батальйону і призначили командиром роти. Маючи вже і бойовий досвід, і нові знання я брав участь у боях на Іванівському напрямку. А згодом боронив Торецьк та Нью-Йорк».

Саме у цих боях атомник отримав два поранення. Після першого, у травні 2024 року, він продовжував боротися за рідну країну, а вже після другого, у червні 2024-го, боровся за власне життя. 

Богдан Радчук переніс 13 операцій. Він майже втратив слух – вдалося відновити лише 40% слуху одного вуха. Ліва рука теж зазнала тяжких ушкоджень, і нині функціонує з невеликими дефектами. Та попри всі випробування наш Герой зберіг найцінніше – бажання жити і боротися! 

Після року реабілітації атомник повернувся до роботи на Рівненську АЕС, щоправда в інший підрозділ. Він відверто зізнається, щоб зібрати себе докупи та взагалі відновити фізичне й ментальне здоров’я вдалося завдяки українським лікарям, а також підтримці родини та колег:

«Дякую вінницьким медикам, які доклали максимум зусиль, аби я став на ноги, а родині – за підтримку протягом цього шляху. Також хочу подякувати керівництву та колегам з відділу підготовки виробництва та вхідного контролю ЦПВ ЕРП, які допомагають розібратися з обов’язками на новій посаді та діляться своїм досвідом. Я це дуже ціную.

Взагалі підтримка, як і віра, – це велика рушійна сила. Триматися на передовій мені допомагала віра в Бога та у власні сили. Перед кожним виходом на бойове завдання завжди молився. Інколи про себе, а інколи й вголос для всіх побратимів! Але й без молитви мами, підтримки дружини і брата я б теж не впорався. Це те, що додавало мотивації та сили рухатися далі й не падати духом тоді, коли було дуже важко.

Але найбільше я вдячний своєму батькові, який і сьогодні продовжує воювати за Україну! Окрім любові до Батьківщини, він із самого малечку прищеплював мені військову дисципліну. Ця база, а також його настанови та слова підтримки дуже допомогли мені на передовій!»

А тим часом наш Вартовий світла, звикаючи до нових обов’язків та колективу, віддає шану тим, завдяки кому це стало можливим – захисникам і захисницям, які продовжують боронити Україну та стримують ворога:

«Дякую вам, що й досі тримаєте стрій! Бажаю здоров’я, сили та міцності духу, аби витримати всі випробування. Це титанічно важко – знаю з власного досвіду. Також бажаю якнайшвидше повернутися додому живими і неушкодженими та обійняти рідних.

Дуже хочу, щоб українці, які  перебувають у більш-менш безпечних регіонах, пам’ятали тих, завдяки кому вони мають цю відносну безпеку. Тих, хто віддав життя за їхній спокій та можливість жити якомога далі від кривавої війни. 

Хочеться, щоб люди навчилися цінувати прості, але такі важливі речі: світло й затишок у домі, можливість спати у власному теплому ліжку, мати холодну і гарячу воду, а також їжу на столі. 

І найголовніше! Дуже мрію, щоб кожний українець усвідомив, що жити в незалежній країні без кривавого диктатора – це велике щастя! Незалежність не дарують – її виборюють! А зробити це можна разом, лише об’єднавшись, у повній взаємодії тилу та фронту!»