Після 24 лютого 2022 року війна зруйнувала ще більше життів українців, але й ще більше людей у світі дізналися про агресію росії проти України. Саме в цей день для багатьох на Заході та навіть в Україні почалася російсько-українська війна, саме того болючого лютого вона ввірвалася в їхнє життя та розділила його на «до» і «після».

Тому очевидно, що саме 22 лютого 2024 року багатьма сприймається як початок війни. Водночас історики підкреслюють, що російська агресія почалася значно раніше. І хоч ми маємо офіційну дату початку російської агресії – 20 лютого 2014 року, все ж варто копати глибше. Десь на столітню глибину.

Тоді людство зрозуміє, що цей довготривалий і кривавий конфлікт зводиться до одного: росія будує власну імперію, яку не бачить без України, а українці намагаються зламати цю імперську залежність та відстояти свою незалежність. За неї сьогодні боряться сотні тисяч українців на фронті, а також ті, хто забезпечує фронту надійний тил.

Для нашої сьогоднішньої Вартової та волонтерки ГО «Вартові світла» Альони Леус війна розпочалася ще у 2014 році, коли ворог окупував Донбас. Тоді в Луганській області жили її рідні. Бабуся, на жаль, проживає там і нині, вже на тимчасово окупованій території.

«Ще в 2014 році я дізналася, що таке російсько-українська війна, – ділиться наша героїня. – Вже тоді мені довелося відмовитися від спілкування з деякими родичами, а також друзями з Криму, бо ми мали докорінно різне сприйняття того, що відбувається. Їхня позиція, поведінка та вчинки для мене були неприйнятними… Тоді в Іловайському котлі загинув мій знайомий, а вдома я приймала друзів з Горлівки. Вже після того, як друг просидів три тижні «на підвалі» та все-таки зміг вибратися до Києва, залишивши в окупації все своє життя. Тож, хто такі вороги я знаю ще з того часу».

До повномасштабного вторгнення Альона Леус жила звичайним життям, працювала в Енергоатомі старшим інженером відділу планування ремонту, а також щосили намагалася ігнорувати передчуття того, що насувається щось страшне.

«Десь з початку лютого відчуття війни стали настільки сильними, що я здалась і зняла готівку «про всяк випадок», – розповідає енергоатомівка. – А 23 лютого, в переддень війни, ми всією родиною якось спонтанно зібралися на вечерю в Києві. І хто б міг подумати, що вже через чотири години ми з мамою прокинемося від вибухів? Коли відкрили новини, дізналися, що путін розпочав так звану сво, а насправді – геноцид українців!»

Дівчина зізнається, що в той момент її охопили дивні відчуття, це був мікс страху, розгубленості та невизначеності одночасно: «Я дивилась на валізу і не розуміла, як маю вмістити в неї не тільки своє життя, а й дитини. Водночас виїжджати кудись я не збиралась. Мама відразу поїхала до себе на Бориспільщину, де від сусідів дізналася, що вночі неподалік розбили військову частину.

Після того, як я просиділа день в Києві та зрозуміла, що з малою дитиною в укриття не набігаюсь, а також прочитала, що в нашому районі в будинок прилетіла ракета, таки вирішила їхати до мами. Хоча згодом зрозуміла, що це була не найкраща ідея, оскільки аеропорт «Бориспіль» розташований умовно через поле, а село – по трасі до Києва. Але тоді гріла думка, що ми всі будемо разом.

У мами ми пожили декілька місяців, а влітку вже остаточно повернулися додому в столицю».

Займатися волонтерством дівчина почала ще до офіційного створення ГО «Вартові світла». Вона організовувала збори для своїх знайомих, що воюють. Але вже тоді розуміла, що якщо об’єднатися з колегами, які також волонтерять, результат буде набагато ефективнішим. Волонтерка була впевнена, що разом для захисників та захисниць України можна зробити набагато більше.

«Так і сталося, – радіє волонтерка. – Об’єднавшись з колегами та заручившись підтримкою керівництва Енергоатома, нам вцілому вдається робити багато для наближення Перемоги! І я дуже вдячна за цю можливість, бо відчуття того, що ти не стоїш осторонь війни, дає наснаги жити. Неймовірна  радість охоплює тоді, коли встигаєш передати допомогу і бачиш від захисників повідомлення про те, що вона зберегла чи навіть врятувала життя. У такі моменти розумієш, що перебуваєш на своєму місці і хоч мінімально, але  допомагаєш військовим виганяти ворога з рідної землі».

Та є у діяльності волонтерів і те, що засмучує – це неможливість зробити більше чи вчасно, оскільки ресурси обмежені. Тоді стає боляче за кожного і кожну. Але поспілкувавшись із захисниками, які за роки війни вже стали друзями, Альона розуміє, що не має права опускати руки і повинна робити те, що в її силах.

Також, за словами дівчини, важливо допомагати не лише матеріально, а й психологічно: «Щоразу намагаюся знайти слова підтримки. Нагадати, що про них пам’ятають і чекають. Підкреслюю, як ними пишаються і що без них давно б не було нас. Вважаю, що захисникам та захиницям необхідно говорити про це якнайчастіше і закликаю всіх, у кого є родичі, друзі чи просто знайомі військові, писати їм та допомагати будь-чим. Іноді просте повідомлення «Як ти?» нагадує людині, що про неї не забули, переживають і чекають».

Альона Леус додає, що розуміє втому українців і на фронті, і в тилу, а також бачить, що чимало людей роблять вигляд, що війна десь там далеко і їх не стосується. Водночас ситуація на передовій показує, як швидко все може змінюватися.

«Ми вже ігнорували уроки історії та події, які передували повномасштабному вторгненню, – констатує українка, – і якщо робити це й далі, то не виключено, що ворог знову опиниться у нас на порозі! Тому донатити та допомагати війську – це прямий обов’язок громадянина і просто порядної людини. Тож, якщо ми хочемо жити у вільній незалежній та процвітаючий Україні, маємо наближати Перемогу разом! Слава Україні! Героям слава!»