«Є реактори. Окупанти їх з собою не заберуть. Все інше полагодимо, добудуємо, відремонтуємо…»

   Запорізька АЕС окупована більше двох років. Енергетики, які зберегли вірність Україні, стали вимушеними переселенцями – шукають житло, працюють, опановують нові спеціальності і… чекають повернення додому – в Енергодар. Що думають вони про відновлення ЗАЕС, як налаштовані і що переживають зараз? Про це говоримо з тими, хто лишається співробітниками першої в світі окупованої атомної станції. Імена всіх співрозмовників змінені автором. В багатьох з них на окупованій території родичі, тому публікація в українському ЗМІ може їм зашкодити.

I

«Що буде із ЗАЕС? Коли ми повернемось, тоді все буде добре. Я в цьому ні на мить не сумніваюсь, – розповідає Сергій, інженер блочного щита управління Запорізької АЕС. – Є реактори. Окупанти їх з собою не заберуть. Все інше полагодимо, добудуємо, відремонтуємо». Сергій припускає, що варіантів розвитку подій – тисячі, адже невідомо, в якому стані обладнання. Найбільше його непокоїть паливо, яке має «горіти», а воно стоїть, строк його використання добігає кінця, а діставати його росіяни не можуть і не хочуть.  «Їм все одно, що буде з паливом, підірвали Каховську ГЕС, можуть підірвати і АЕС. Чим довше станція в їхніх руках, тим гірші наслідки. Єдина умова, щоб росіяни забрались геть з нашої станції і з нашої країни. Тоді я негайно поїду в Енергодар, і працюватиму над відновленням АЕС. Знаю, серед колег переважають такі ж думки».

II

До повномасштабного вторгнення Марина працювала на ЗАЕС інженером та отримала програму на посаду заступника керівника. Зараз на одній з АЕС України вона працює слюсарем. «Я скучила за роботою, за домом, за колективом. Але я впевнена, що після деокупації все буде інакше, ми не зможемо повернутись в те середовище, яке було до великої війни. І це теж добре, бо ті, хто виявилися зрадниками, зникнуть з нашого життя. Так, зараз я працюю на найнижчій посаді, це потрібно мені перш за все морально, для того, щоб не дати негативним думкам поглинути мене. Атомна станція – це певна дисципліна, після двох років очікувань я вирішила, що не можу сидіти в квартирі і гортати стрічку новин. Я маю працювати, маю читати інструкції, навчатись, тобто відновлювати ті звички, які були в мене до війни».

III

Руслан працював в енергоремонтному підрозділі ЗАЕС. Зараз він працює у відрядженнях на атомних станціях на підконтрольній Україні території.  «Моя дружина і діти за кордоном. Я хочу повернутись в Енергодар і щоб моя родина об’єдналась. Я не виключаю, що деокупація може відбутись за кілька років. І весь цей час мені потрібно підлаштовуватись і вести отакий кочовий спосіб життя. В той же час я розумію, як нелегко нашим захисникам і захисницям на передовій. Я постійно спілкуюсь з колегами, які на фронті, ми об’єднуємось з іншими атомниками, закриваємо потреби, замовляємо потрібне обладнання, а коли й смаколики вантажимо – підтримуємо, як можемо. Я бачу, що ті, хто втратили дім, хто знає, що таке російський чобіт в твоїй хаті, – не вагаючись донатять, роблять, скільки треба, і так довго, як треба. А якщо хтось думає, що ця біда його омине, що його не зачепить війна, то глибоко помиляється, це так не працює. Ми всі в одному човні, і треба включатись, і чим раніше, тим краще. Але я впевнений, що Україна переможе і наше повернення – це питання часу».  

IV

Світлані, можна сказати, пощастило – вона працевлаштувалась на посаду аналогічну тій, яку займала на ЗАЕС.  «Мені здається, що коли повернемось в Енергодар і до роботи на ЗАЕС, я більше ніколи не хотітиму у відпустку, бо я занадто довго була позбавлена саме цієї роботи, яку люблю. За ці два роки встигла попрацювати продавцем, ріелтором, оператором кол-центру. Я не скаржусь. У мене велика родина, я отримувала 2/3 посадового окладу від НАЕК (програма підтримки працівників ЗАЕС) і ще працювала за сумісництвом. І зараз я знов відчуваю себе на своєму місці. І від цього ще більше хочеться додому. Нещодавно прочитала книгу про кримських татар і подумала, що ми дуже подібні – попри те, що росіяни примусово виселили їх з рідних домівок, за пів століття вони повертались на землю своїх пращурів і починали жити з нуля. Я не будую ілюзій – росіяни можуть знищити і Енергодар і непоправно пошкодити атомну станцію, причому зробити це виключно з метою сильніше дошкулити. Але я дуже чітко уявляю наше повернення і вірю в хороше, мені так легше».                                                                

V

Олександр мешкає в окупованому Енергодарі – йому давно заблокували перепустку на ЗАЕС окупанти, а підписання контракту з росатомом чоловік вважає зрадою. Мешкає він разом зі старенькими батьками і намагається стати невидимим. «Не привертати увагу окупантів – ось моє завдання на кожен день. Я роблю дещо, що вважаю корисним для ЗСУ і тим виправдовую своє існування поряд з цими покидьками, які відібрали у нас нормальне життя. Знаходячись тут, в Енергодарі, весь час в новинах шукаю згадку про ЗАЕС, бо найгірше це забуття. Оці всі розмови, що залишились сепаратисти – всі, хто хотів виїхали. Це нісенітниця. Просто висловлювати в окупованому місті свою проукраїнську позицію – це самогубство. Тому такі як я люди намагаються не виділятися. Але ми все бачимо. Все пам’ятаємо. Жодна продажна шкура не залишиться на станції після звільнення з окупації. А звільнення буде обов’язково. Я дочекаюсь». 

VI

Марія після виїзду з окупованого Енергодара влаштувалась в Києві в дирекцію НАЕК Енергоатом та працює за спеціальністю. «Дізнаючись мою історію, люди кажуть, що мені і моїй родині слід лишатись в Києві та полишити надії на повернення. Мовляв, Енергодар відвойовувати немає сенсу, росіяни занадто міцно за нього тримаються. Тому треба залишити їм і станцію, і місто, почати жити з нової сторінки. Мовляв, без ЗАЕС країна живе третій рік і нічого не сталося, прилаштувались. Я ненавиджу ці розмови. Людям легко віддавати те, що їм не належить. А ще дехто вважає, що його місто не окупували росіяни, тому що вони патріотичні і люблять Україну, а от енергодарці не були такими, розмовляли  більше російською, у нас багато вихідців з росії, тому росіянам було легко нас підкорити. Я скажу тим, хто так думає, – дякуйте Богу, це вам пощастило, і вашої заслуги в тому немає. Якби не ЗСУ, були б росіяни і у вашій хаті, хоч ви такі патріоти і говорите українською з пелюшок. Мій чоловік співробітник ЗАЕС, атомник у другому поколінні, він воює з перших днів повномасштабного вторгнення. Це завдяки йому і його побратимам і посестрам ви живете в Україні. Я нікому нічого не доводжу, тільки знаю одне – буде перемога і ЗАЕС буде наша».

 

Нам випало жити у буремну історичну епоху, але ми не можемо знати, чим закінчиться ця історія. Ми можемо відповідати тільки за себе, тільки за те, чи робимо ми все можливе для перемоги. Українцям давно відомо, що єдність і підтримка – це непереборна сила, тому ми маємо зосереджуватись на тому, що нас об’єднує. Запорізька АЕС вистоїть і енергодарці теж!