Четвертий рік поспіль Запорізьку атомну електростанцію утримують російські загарбники, перетворивши найбільшу АЕС Європи на військову базу та полігон.
Запорізька АЕС та її місто-супутник Енергодар стали символами українського спротиву російській навалі – спротиву як громадянського, так і професійного.
У найкритичніші моменти запорізькі атомники діяли надзвичайно відповідально та самовіддано, виводили енергоблоки в безпечний режим, рятуючи світ від загрози ядерної катастрофи.
Після окупації ЗАЕС працівники станції, залишаючись вірними Україні, виходили на свої робочі місця. Попри ризики затримання, ув’язнення, знущань і тортур вони виконували свій професійний обов’язок – забезпечували ядерну та радіаційну безпеку. Поступово загарбники стали блокувати перепустки українському персоналу. Після 1 лютого 2024 року на ЗАЕС не залишилося жодного з тих українських фахівців, які відмовилися від контракту з росатомом.
Наш співрозмовник – начальник зміни енергоблока Запорізької АЕС. Із міркувань безпеки його ім’я та прізвище залишаються неназваними. На захопленій рашистами ЗАЕС він працював до кінця 2022 року. Влітку 2023-го йому вдалося разом із родиною виїхати на підконтрольну Україні територію.
У фокусі інтерв’ю – життя і робота запорізьких атомників в умовах окупації, цінності, людська та професійна гідність, стійкість і незламність.
Ця історія перегукується з досвідом багатьох працівників ЗАЕС, які попри шалений тиск і небезпеку залишилися вірними своїй професії та Україні.
– Розкажіть, будь ласка, про свій шлях в атомній енергетиці.
– Після вишу прийшов в експлуатаційний підрозділ ЗАЕС, де пропрацював майже 20 років, поступово рухаючись кар’єрними сходами оперативної роботи. На початок повномасштабного вторгнення був начальником зміни енергоблока. З моменту захоплення станції виходив на роботу до кінця 2022 року, потім мене туди не допускали, заблокувавши перепустку.
– Які ваші спогади про те, що відбувалося в Енергодарі та на ЗАЕС в перші тижні повномасштабної війни? Що найбільше закарбувалося в пам’яті з тих подій?
– Звісно, день штурму ЗАЕС – найбільш шокуюча подія. До останнього не вірилось, що атомну станцію будуть обстрілювати. І коли це сталося, реакція світу, як на мене, мала б бути більш рішучою, та, на жаль, світова спільнота не змогла зупинити ядерний тероризм. Після захоплення станцію почали охороняти «нові люди», контролюючи вхід і вихід. Шість атомних енергоблоків і багатотисячний персонал опинилися в небезпеці. Хтось міг прийти на роботу – і піти не на зміну, а на підвал (у катівню). Так само на виході – не додому, а на «бесіду» із фсб.
– Третє та четверте березня 2022 року. Де вас застало захоплення міста та станції? Якщо це була не ваша зміна, що знаєте про це від колег, які були там?
– У день захоплення у мене був вихідний, за штурмом станції спостерігав із трансляції. Ті колеги, які знаходились на блоках, не знали достеменно, що відбувається в місті, а ми, відповідно, не знали, що робиться на ЗАЕС. Кілька годин лунали по гучномовцю заклики припинити обстріл ядерного об’єкта. Аби дати зрозуміти військовим рф, що вони вже наробили, скидали пару в атмосферу, сподіваючись, що гучний звук їх налякає. Оголошення про радіаційну аварію теж було. Але все це не справило на окупантів жодного враження. Вони зайшли на станцію, відтоді світ перебуває в небезпеці.
– Як змінився звичний порядок оперативної роботи на ЗАЕС після захоплення станції російськими окупантами?
– Одразу почались проблеми з матеріально-технічним забезпеченням. Зокрема, виконувати заплановані ремонті роботи без запчастин не було можливості. Наявною була продовольча криза: у місті – довжелезні черги за продуктами, а в їдальнях станції – просто порожньо. Але ми продовжували працювати позмінно. Хтось не витримував – і їхав, тож поступово постало питання нестачі персоналу. З часом воно ставало дедалі гострішим. Та більш-менш утримувати ситуацію вдавалося до так званого референдуму наприкінці вересня 2022 року. Після цього вже почались розмови про підписання контрактів з окупантами.
– Які виклики постали перед оперативним персоналом ЗАЕС під час окупації та як їх доводилося долати? Адже в жодному документі з експлуатації АЕС не прописані ситуації, коли персонал працює під дулами автоматів.
– Із самого початку окупації, розуміючи реалії, оперативний персонал на станції почали готувати до можливих відключень, блекаутів та інших критичних ситуацій. Принаймні морально це нас досить зміцнило, і коли наприкінці серпня 2022 року почалися обстріли ліній електропередачі, усі знали, що робити.
– Які загрози ядерній та радіаційній безпеці виникали на станції від початку окупації?
– Окупація ядерного об’єкта таких масштабів – це вже загроза для ядерної та радіаційної безпеки. Мінування території, розташування вибухонебезпечних речовин біля маслобаків, зберігання зброї та військової техніки на АЕС, оснащення вогневих точок, перебування сторонніх людей у виробничих приміщеннях, які ведуть там свій побут. Цей список невичерпний.
– Чи доводилося ухвалювати нестандартні рішення для збереження стабільності АЕС?
– Так, і я вже казав, оперативний персонал був підготовлений до ймовірних критичних ситуацій. Завдяки цій готовності ми пройшли всі ці додаткові відмови, складні перехідні процеси аварійних режимів, знеструмлення станції, якого ніколи до цього на ЗАЕС не було. І пройшли, на мою думку, достойно, здолавши всі виклики.
– Ви виходили на роботу на окуповану ЗАЕС, поки це було можливо. Разом з багатьма працівниками станції, які не пішли на співпрацю з окупантами, зокрема росатомом.
Якою була мотивація ваша та ваших колег (що залишалися вірними Україні) виконувати свої професійні обов’язки на станції, дбати про безпеку – попри наявні ризики та реальні загрози?
– І тоді, і зараз для мене були важливі слова тодішнього генерального директора станції, що Запорізька АЕС працює в енергосистемі України. Оце щоденне усвідомлення дуже підтримувало. І зараз, коли минуло три з половиною роки, а Запорізька АЕС – в енергосистемі України, вона – наша.
Тоді в Енергодарі, коли місто і станцію окупували, було розуміння, що ми все одно лишаємось частиною України. Український зв’язок зник, почалась видача російських паспортів, пройшов «референдум», всюди маячили російські прапори. На будинках міняли таблички з українськими назвами вулиць на російські, та ми знаємо, що все це пил, бо станція була і є українською, а ми – українці.
– Якою загалом була атмосфера на роботі?
– Ті люди, які не витримували тиску, звісно, виїжджали. Але моя зміна працювала стабільно, це був колектив, який склався. Безперечно, ми розуміли, що серед колег є такі, які мовчать, тихо чекаючи «російського миру». І коли настане час визначатися, вони перейдуть на бік ворога. Це гнітило. Але не впливало на виконання звичайної повсякденної роботи.
– Відомо, що з кожним днем загарбники (військові, фсбешники, росатомівці) все більше втручалися в роботу запорізьких атомників. Як це відбувалося щодо оперативного персоналу БЩУ?
– Почали надходити пропозиції про співпрацю. Нам показували іменні контракти із зазначенням зарплат. Росатомівців водили наші ж посіпаки в різні приміщення, наприклад, приміщення систем безпеки, електротехнічні, до яких не мала доступу більшість оперативного персоналу. Зовні це виглядало як екскурсія – мовляв, ось тут у нас таке, а тут таке. Але в роботу нашу вони не втручались. На початку росгвардійці навіть в їдальні їли окремо, але з часом стали нахабніти, показувати, що вони тут «господарі». Як приклад, коли почались обстріли ліній електропередачі, ми мали узгоджувати з росатомівцями повторні включення і відключення. Це було принизливо.
– На вас особисто був тиск з боку окупантів? На ваших колег, друзів, знайомих?
– Коли згадую той період, стає зрозумілим, що перед російськими загарбниками стояла задача – підписати контракти з якомога більшою кількістю співробітників ЗАЕС. Так були створені ці іменні контракти. Далі вони знайшли керівників, які погодилися на них працювати. Тих, хто відмовився, замінили привезеними з рф «спецами». І вже цей керуючий склад далі мав проводити роботу з персоналом: вмовляти або змушувати. В ходу були такі фразочки: «ми за ядерну безпеку», «війна – це політика, а ми поза політикою», «росіяни дадуть нам всі необхідні запчастини і матеріальне оснащення» тощо.
Далі «бесіди» в експлуатаційному підрозділі проходили й за участю фсбшників. На когось тиснули, шантажували, комусь стелили м’яко й заманювали високими окладами, кар’єрним зростанням, преміями… І от коли після всіх маніпуляцій ти так і не підписуєш контракт, в один із днів приходиш на роботу, а твоя перепустка заблокована. Тобто більше на ЗАЕС ти доступу не маєш. Через якийсь час додому до таких відмовників приходили військові та фсбшники, після чого хтось погоджувався, а хтось тримався й не підписував. Наслідки спрогнозувати було складно: до когось не застосовували фізичний тиск, а когось забирали на підвал або піддавали катуванням прямо у власній квартирі.
– Що для вас, вашої родини стало точкою неповернення? Коли прийшло усвідомлення, що рішення їхати з Енергодара вже не має зворотного шляху?
– Ми не брали російські паспорти. А влітку 2023-го почалися «рейди» по домівках енергодарців, окупанти заходили в кожну без виключень квартиру. Якщо людей не було вдома, приходили повторно. Якщо не було російського паспорта, влаштовували обшук. Ось це було надзвичайно небезпечним, бо найменший натяк на прихильність до України міг спровокувати звинувачення в терористичній діяльності. Тоді ж наші знайомі повідомили, що вони змогли виїхати, розповіли детально про маршрут. Наступного дня ми взяли дитину, сіли в машину і поїхали. На блокпостах казали, що прямуємо на море. У багажнику – пляжна парасолька і надувний матрас. Далі казали, що їдемо до друзів за кордон на відпочинок. І врешті все ж виїхали.
– Що відчували, коли вибралися з тимчасово окупованої території?
– Це складно описати. Це без перебільшення – найщасливіший день у житті. Найважливіший. Враховуючи ризики і численні негативні сценарії, можу із впевненістю сказати, що нам дуже пощастило.
– Як склалося ваше життя далі?
– Через Європу ми заїхали в Україну, приїхали до Києва, зняли житло. Зараз я залишаюся працівником ЗАЕС, підтримую кваліфікацію на майданчиках інших АЕС України. Дитина навчається в школі, дружина знайшла собі роботу. Та ми постійно перебуваємо в стані очікування – і готові повернутись додому будь-якої миті після звільнення нашого дому, міста, станції.
– Яким бачите зараз майбутнє – своє як фахівця-атомника, своєї родини, станції та міста Енергодара? Які маєте надії?
– Безперечно, ми повернемось до Енергодара, відновимо Запорізьку АЕС. Так, це буде не швидко. Так, на нас чекає нелегкий шлях, але ми його здолаємо.
– Що, на вашу думку, потрібно насамперед зробити після деокупації – для відновлення повноцінної роботи ЗАЕС?
– Перше і головне – це повернути наших людей: тих, що поїхали за кордон; тих, що лишились в Україні, але, можливо, змінили професію; тих, хто чекав повернення України на тимчасово окупованій території. Усіх-усіх наших фахівців, які не зрадили країну, потрібно повернути на ЗАЕС. Далі налагодити логістику – це дороги, залізничне сполучення. Потім відновити ЛЕП і вирішити проблему з охолоджуючою водою. Повторюсь, я не думаю, що це буде як за змахом чарівної палички. Але точно знаю, що це можливо за однієї умови – повернення ЗАЕС під контроль України, легітимному оператору – НАЕК «Енергоатом».
– Напевно, маєте що сказати своїм колегам, своїй зміні, енергодарцям напередодні Дня Незалежності України.
– Спільне побажання для всіх: щодня своїми діями наближати перемогу і допомагати Силам оборони України.
Колегам хочу побажати не втрачати віру. Наша віра і наші думки формують наше оточення, дуже важливо не опускати руки і вірити, не зневірюватись, не впадати у відчай. Ми потрібні нашій станції, а вона потрібна нам. І ми обов’язково ще працюватимемо на нашій Запорізькій АЕС під синьо-жовтим прапором!
Енергодарці, земляки, День Незалежності – це дата, яка має вчергове нас усіх об’єднати навколо нашої країни. Давайте не шукати ворогів серед своїх, а спрямуємо всю свою лють і сили на ворога, підтримуючи наших захисників і захисниць усім, чим можемо – донатами, часом, волонтерською роботою. Треба бути гідними тих життів, які згубила війна, і передати квітучу і незалежну Україну нашим дітям та онукам.
