Зіна Количева понад чверть століття працює на Хмельницькій атомній електростанції. Жінка завжди вирізнялася патріотичною позицією, а з початком російсько-української війни разом з колегами активно допомагала українським захисникам. Особисто відвозила допомогу в обпалені війною регіони України. Проте майже рік тому вона вирішила, що цього недостатньо, і долучилася до лав ЗСУ. Медик за освітою, молодший сержант підрозділу медичної евакуації Зінаїда Количева нині рятує поранених «на нулі». Нам вдалося поспілкуватися із жінкою через інтернет-сервіс.

Під свист снарядів і гуркіт дронів вона виносить поранених з поля бою. Це історія жінки, яка вирішила, що ховатися – не варіант.

– Зіно, Ви завжди вирізнялися чіткою патріотичною позицією та активним волонтерством. Проте в певний момент вирішили, що цього недостатньо, і кардинально змінили життя…

– Війна триває, ми тримаємося. Але без ресурсу не вистояти. І найцінніший ресурс – не техніка. Найцінніше – це люди: фахівці, сильні й вмотивовані.

Час ухвалювати рішення, інакше ми втратимо те, що маємо, і тих, хто нас реально захищає.

Ховатися – не стратегія. Ми мусимо ставати сильнішими й міцно стояти на ногах.

Тому я тут… Нас тут тримає патріотизм. Дуже дякую своїм батькам, що передали мені його на рівні ДНК.

Рішення підписати контракт зі Збройними силами України не народилося в одну мить. Воно далося непросто. Але настав час, і я зрозуміла, що діти вже дорослі й здатні розв’язувати проблеми самостійно. Вони поруч із батьком – моїм чоловіком, який завжди мене підтримує. Тож я вирушила до ТЦК – так почався мій військовий шлях.

МАЙЖЕ РІК НА ФРОНТІ

– Скільки часу Ви вже на війні?

– Майже рік. У званні молодшого сержанта проходжу службу в підрозділі медичної евакуації.

– Де саме довелося служити?

– Виконую бойові завдання на півдні України. Напрямок непростий, але важливий – Роботине, Нестерянка, Копані Оріхівського району на Запоріжжі. Гадаю, кожен українець не з доброї волі знає ці населені пункти.

– Вистачає обладнання та медикаментів на передовій? Чи відчуваєте підтримку колег-атомників?

– Здебільшого всього вистачає. Якщо чогось бракує, волонтерські організації допомагають у режимі нон-стоп. Проблеми стандартні: автомобільна техніка для евакуації, РЕБ, запчастини, гума.

Мені пощастило працювати на ХАЕС – постійно відчуваю силу і підтримку енергопідприємства, колег, підрозділів, ГО «Енергія наших сердець». Кожне обґрунтоване прохання задовольняють без зволікань. Тож працівники ХАЕС фактично теж рятують поранених.

Хочу сказати, що більшість моїх колег, працівників ХАЕС, щиро переймаються війною і всіляко намагаються простягнути руку допомоги, підтримати словом у тяжкі моменти.

– Що відчули, коли вперше опинилися на передовій?

– Перед тим був півторамісячний базовий військовий вишкіл. Але курс на полігоні та реальна війна – це різні речі. Новачкам варто відразу зосередитися й переймати досвід професіоналів – це запорука виживання. Мені пощастило з першого дня служити з такими людьми.

Що відчула на передовій? Чесно, страху не було, радше – тривога: що буде далі?. На «нулі» вчишся бути в моменті, ухвалювати миттєві рішення, брати відповідальність за себе й пораненого. Тим паче, коли служиш за кілька кілометрів від лінії бойового зіткнення. Звикаєш до всього – навіть до канонади артилерії, гуркоту дронів, свисту снарядів. А втома – найкраще снодійне…

БУДНІ БОЙОВОЇ МЕДИКИНІ

– Яка підготовка потрібна для роботи на передовій?

– Спершу моральна, потім фізична. Вага спорядження може коливатися від 20 до 40 кг – і ніхто не зважає на стать. Іноді важко, але час і досвід – найкращі вчителі.

– Як виглядає чергування бойової медикині на «нулі»?

– Бойові медики – особлива ланка медперсоналу, адже ми рятуємо життя безпосередньо в зоні бою. Вільного часу майже немає.

Можна добу чергувати на евакуації, витягувати поранених, доставляти до стабілізаційних пунктів. За необхідності – супроводжувати бійців по лікувальних закладах. Робота різна, але дуже важлива, бо іноді є вирішальною для виживання бійців. Термінова евакуація та швидке надання допомоги істотно підвищують шанси на швидке одужання. Однак за різних умов евакуація може тривати від десятків хвилин до годин, а інколи й днів.

– Чи доводилося Вам працювати під обстрілами або евакуйовувати поранених у надзвичайно складних умовах?

– Звичайно, саме в цьому й полягає наша робота – надавати невідкладну допомогу, евакуйовувати поранених. Зрештою, тут взагалі немає поняття безпечного місця. Ворог без зупину здійснює обстріли й намагається уразити ударними дронами. Активно шукає наші стабілізаційні пункти та хоче їх знищити керованими авіаційними бомбами. Думаю, всі вже давно зрозуміли, що для рашистів червоний хрест – це мішень.

– Поділіться історіями з життя.

– Одного разу я собі пообіцяла, що намагатимусь забувати випадки з евакуації, адже не завжди вдається врятувати бійця. Та коли після допомоги солдат одужує – це найкраща винагорода за роботу.

Зазвичай найпоширенішими бойовими травмами є контузії та ушкодження уламками, а також, на жаль, ампутації кінцівок.

Один з останніх випадків – ушкодження обох кінцівок (рук) через вибух міни. Тільки завдяки вчасній допомозі пошкоджені кінцівки вдалося врятувати, а боєць уже в строю.

Днями було врятовано двох бійців, які отримали важкі опіки. Зараз вони успішно проходять лікування, після чого буде реабілітація.

9-та година ранку щоразу розриває серце на шматки. У думках виринають спогади всіх моїх виїздів і виходів, коли я не встигла і не змогла дістатися туди, де дуже була потрібна…

НАЙСТРАШНІШЕ НА ВІЙНІ – 

ВТРАЧАТИ ПОБРАТИМІВ

– Як Ви даєте собі раду зі страхом, болем і втратою побратимів?

– Передусім я жива людина, жінка і, звичайно, я дуже болісно переживаю втрати, особливо тих, кого знала особисто. Єдине, що рятує, – підтримка тих, хто поруч. А ще розуміння, що не можна опускати рук, бо ворог тільки цього й чекає.
Завжди знаходиться час для молитви – це мені дуже допомагає.

– Як до Вас ставляться побратими-чоловіки? Чи мали «доводити» свою силу?

– Побратимство для мене – це не тільки про страждання і тяготи війни. Це про довіру, підтримку, допомогу, про спільний побут і жарти. Відважні на полі бою чоловіки в побуті бувають різними: хтось, немаленький на зріст, третій раз поспіль головою б’ється об раму дверей, хтось вже годину шукає шкарпетки, хтось приміряє антидроновий плащ і виглядає як «каспер». Ось воно побратимство, воно і тримає нас на плаву в темні дні.

Я вже зараз розумію, що мені дуже пощастило з бойовими товаришами. З першого дня перебування тут я відчула до себе велику повагу і розуміння. Важких ситуацій не було, у мене найкращий колектив, який тільки міг бути. Я вдячна їм за це.

– Що найстрашніше Ви бачили або пережили на війні?

– Втрату побратимів…

«ЗАКЛИКАЮ УКРАЇНЦІВ НЕ ЖИТИ

ВІДКЛАДЕНИМ ЖИТТЯМ»

– Що мотивує не складати зброю?

– Я мушу довести до кінця те, що розпочала. Хочу побачити, як Україна виборе собі мирне і переможне небо, щоб моя онука Мілана могла щотижня зустрічатися з бабусею. Хочу, щоб моє рідне місто Нетішин процвітало.

– Що варто цивільним зрозуміти про війну? Що б Ви хотіли сказати українцям, які зараз у тилу?

– З перших днів війни українці зробили свідомий вибір – воювати за свою землю, за майбутнє своїх дітей. Це вибір вільних людей. В умовах боротьби ми навчилися генерувати електроенергію, будувати житло, виховувати дітей. Перемир’я не складається, ворог демонструє бажання воювати.

Тут, на передовій, я розумію, що загрози й небезпеки надовго. Тому закликаю українців не жити відкладеним життям: уже сьогодні любити, мріяти, діяти… Обов’язково настане день, коли центральна площа міста Нетішина вже не буде місцем прощання з полеглими Героями. Натомість ми їх вшановуватимемо у День нашої Перемоги.

А зараз потрібно працювати над тим, щоб цей день якнайшвидше настав. Набираємося сил, терпіння і лупаємо цю скалу далі.

Слава Україні! Слава її Героям!

Спілкувалася Лариса Власюк