На жаль, війна принесла кожній мамі загострене почуття страху за свою дитину... Для них це велике випробування – відправляти своїх сина чи доньку на війну. Їм важко передати словами, як сильно стискається серце від кожного звуку в телефоні, коли на тому кінці не відповідають. Як завмирає це серце, коли дитина в небезпеці...

Сьогодні ми розповімо історію мами, сини якої не з чуток знають, що таке війна, і є справжніми Вартовими світла. Жінка вже навчилася давати раду своїм емоціям і тамувати біль, але із материнського серця він поки нікуди не зникає…

Лариса Тригуб майже 30 років працює на Південноукраїнській атомній електростанції. Має родину та улюблену справу. Двоє синів, 34-річний Володимир та 32-річний Сергій, також працюють на електростанції. Початок повномасштабного вторгнення застав їх зненацька, але не злякав, бо хлопці вже мали військовий досвід.

Мама Лариса ділиться: «Коли сини пішли воювати в зону проведення АТО/ООС (Сергій – у 2017 році, а Володя – у 2018), я вирішила чимось зайнятися, щоб не з’їхати з глузду. Оскільки маю освіту ветеринара, то присвятила вільний час порятунку безпритульних тварин. Хлопці провели на сході по три роки, окрім бойових травм, мають ще й відзнаки, нагороди та звання «ветеран війни». Звісно, що після повномасштабного вторгнення сини відразу пішли до військкомату».

«Мій Сергій буквально ходив за начальником три місяці, поки той не здався і не підписав документи. Звісно, я про це нічого не знала, – розповідає нам Лариса. – Коли син отримав дозвіл, він дуже зрадів і відразу прийшов до мене поділитися успіхом. З порогу радісно крикнув: «Мамко, я йду». А у мене почалася істерика, я не знала, куди себе подіти. Адже добре розуміла, що ситуація набагато гірша, ніж була в зоні АТО, що зараз набагато страшніше! Але нічого не могла зробити… Я відчувала гордість за сина і водночас великий страх. Було дуже боляче і образливо за себе, за дітей. У голові крутилося одне: невже я народила дітей для війни?»

Мама героя пригадує той період із жахом: «Сергія було важко поранено 25 лютого перед днем народження, який у нього 27 лютого. Тоді він отримав контузію, але його врятували побратими, просто вчасно винесли з поля бою. Сину пробили бронежилет, через що у тіло потрапили три осколки. Та попри все це він дуже переймався, що недостатньо добре воював, і казав мені: «Мамко, повір, я бився до останнього, незважаючи ні на що».

 

«Після операції мав місяць реабілітації вдома. Старався призвичаїтися до мирного життя, але постійно був на зв’язку з хлопцями. Підтримував їх морально і фінансово. Мої сини всі свої кошти витрачають на війну. Після реабілітації Сергій знову повернувся на фронт. А у червні вчергове потрапив під обстріл. Мені сказав, що цього разу відбувся малими подряпинами».

 

Спілкуватися із сином Ларисі вдається нечасто, проте як тільки у захисника з’являється можливість, він відразу дзвонить мамі. Завжди усміхнений, підкреслює Лариса, завжди на позитиві: «Але деталі розповідає лише тоді, коли все проходить добре, коли всі залишаються живими. Каже: «Мамко, ми всі живі», посміхається і питає, як ми. А я у відповідь кажу, що передала домашні пиріжки і той, хто з’їсть хоча б одного, – обов’язково залишиться живим. І хлопці їдять! На щастя, всі з підрозділу Сергія живі, хоча є такі, що залишилися без кінцівок… Але живі! Всіх запросила до нас у гості і пообіцяла наварити вареників з капустою. Я була б на сьомому небі від щастя, якби всі українські воїни повернулися додому! Всі!»

«Якось до мене звернувся співробітник електростанції з проханням прилаштувати котика, а виходить, що прилаштувався сам (посміхається – Ред.). Він дуже хороша людина, підтримує мене і моїх дітей. Якщо сину щось потрібно на «нулі», він завжди допомагає. Завдяки йому я зараз виживаю. Ми разом піклуємося про безпритульних тварин, робимо операції, лікуємо та стерилізуємо їх за власний кошт. Багато хто думає, що я на цьому заробляю, бо є головою благодійної організації «Котячий дім» і причетна до створення спільноти «Дай лапу», але все далеко не так. Усі гроші, які я заробляю на станції, йдуть на війну і на тварин.

До речі, любов до чотирилапих є й у моїх дітей. Декількох кошенят вони врятували і привезли додому із зони АТО. Зараз Сергій рятує тварин під Бахмутом. А ще син просить мене посміхатися та завжди мати гарний вигляд. Я слухаюся і наряджаюся, роблю макіяж.

Мені Бог послав дуже хороших синів, якими я безмежно пишаюся! Хоч вони у мене і дорослі, все одно завжди за них переживаю і підтримую. Бо вони – частина одного цілого! Вони – моя сила!»