Нещодавно Україна з великою раною в серці перетнула страшну позначку  – 1000 днів повномасштабної агресії рф. Тисяча днів чергової, далеко не першої в історії, російсько-української війни, яка цього разу триває вже понад десятиліття.

Як нація українці пережили багато важких тижнів, місяців, років, але для кожного з нас значно важливіше, скільки часу залишилося до Перемоги! Перемоги справедливості й добра, правди, світла.

Хоча немає в цьому світі нічого жахливішого за війну, та водночас у такі буремні часи багато й прекрасного. Бо війна немовби знімає з людини шкіру, оголюючи її справжню сутність. І стоїть людина перед війною – з одного боку, беззахисна та слабка, з іншого – беззахисна і сильна!

Саме така – одночасно неймовірно слабка і напрочуд сильна – наша сьогоднішня героїня, працівниця Енергоатома та волонтерка ГО «Вартові світла» Ірина Боярин.

Тендітна дівчина та мама сина зустріла війну з болючим відчуттям страху, спустошеності й безнадії. Але коли потрапила в окупацію під Києвом, зрозуміла, що буде з Україною і в Україні завжди. І що має не чекати перемоги, а наближати її як тільки може, що має бути витривалою, сильною та наполегливою, аби допомагати визволити рідну землю та зрештою збудувати державу мрії – насправді незалежну, могутню, справедливу Україну! І найголовніше – зробити все, аби її син більше ніколи не знав, що таке війна!

До повномасштабного вторгнення у Ірини Боярин було чудове життя: вона виховувала сина, працювала в Енергоатомі, займалася спортом, будувала плани, мріяла, досягала.

«Я вела життя людини, яка не знає, що таке війна, – каже наша героїня. – Людини, яка завжди мала плани на три – п’ять  років наперед, знала, як розвиватись, чому навчатись, що спробувати, куди поїхати. І я ніколи навіть уявити не могла, що у мене, моєї родини та всієї країни можуть відібрати наше звичне мирне життя.

Зараз мені дуже соромно за те, що 2014 року, коли ця війна почалася на сході України, мене особисто вона ніяк не торкнулася. Так, я завжди була патріоткою, бо так вихована батьками, постійно донатила, проте АТО і пізніше ООС для мене були чимось далеким. Я не до кінця розуміла, що відбувається і це було великою помилкою. Але своїми діями нині я намагаюсь виправити свою помилку».

…Коли Ірина дізналась про повномасштабне вторгнення, відразу намагалася зв’язатися з батьками, які проживають під Бучею.

«Тієї миті відчувала страх і повну безнадію, – ділиться дівчина. – Розбудила дитину і набрала батьків, але зв’язку не було. Напевно величезна кількість людей одночасно намагалися додзвонитися рідним, тому зв’язок просто «лягав». Я дуже хвилювалася, тому зібрала необхідні речі для себе та сина і помчала до рідних».

Сім днів вся родина жила без світла, тепла, води та зв’язку, а потім таки змогла евакуюватися. Саме тоді Ірина вирішила, що до останнього залишатиметься з Україною та в Україні.

Розповідає: «Моя бабуся на кожній родинній зустрічі завжди повторювала одну й ту саму фразу: «Лише б не було війни». Ми ж її  не розуміли і запевняли, що такого не може бути в сучасному світі. Виявилося – може. Тож тепер я маю мету – допомагати конкретними діями, а не словами, та робити свій внесок у нашу омріяну Перемогу».

Доправивши сина в безпечне місце, Ірина повернулася до Києва та продовжила працювати в Енергоатомі і допомагати своїм близьким та знайомим, які стали на захист країни. А за деякий час долучилася до команди «Вартових світла», де зосередилась переважно на забезпеченні захисників автівками, які є кричуще необхідними.

«Для мене волонтерство є покликом душі, – ділиться Ірина Боярин. – Навіть коли я дуже втомлена, захворіла чи кудись їду, все одно залишаюсь на зв’язку. Бо постійно треба вирішувати якісь питання та проблеми, а з доставкою машин їх завжди безліч. Але мене це не обтяжує, бо я точно знаю, заради чого все  роблю – заради нашої Перемоги! І це не просто гучні слова, адже ми всі маємо долучатися до спільної боротьби з ворогом, стати справді одним цілим – і  тоді жоден агресор нас не здолає, а  наші діти та наступні покоління українців не знатимуть, що таке війна».

Наша героїня зізнається, що зараз мало що тішить її так, як результати волонтерської діяльності:

«Напрям, за який я відповідаю, має довгий процес реалізації: пошук авто, оформлення, перевезення в Україну та погодження із самими  військовими. Але коли ми передаємо транспорт нашим героям, у такі моменти я неймовірно щаслива. І щоразу радію – ось іще один і особисто мій маленький крок до майбутньої Перемоги».

Проте трапляються в діяльності волонтерів і ситуації, які до сліз засмучують. Передусім це болючі звістки про смерть захисників, а також неможливість допомогти всім, хто цього потребує.

«Не можу забути історію про «мою» другу машину, яку вдалося знайти для військових, – зізнається Ірина. – Це був джип Honda, який я мала передати захиснику з Південноукраїнської АЕС. Він був дуже приємним у спілкуванні та жив чи не лише війною, настільки вона для нього стала буденністю. Цілком серйозно уточнював, чи зможу я привезти цей автомобіль у Покровськ, бо не мав можливості приїхати за ним особисто. Гадаю, він так звик до постійної небезпеки, що просто не задумався, наскільки це може бути небезпечно для дівчини. А ще, напевно, дуже хотів побачити хоч когось навіть умовно близького з мирного життя. Чесно кажучи, я була готова особисто везти авто, але мене відмовили мої рідні та знайомі військові. Тому ми знайшли волонтерів, які допомогли доставити джип. Через листування у месенджері узгодили, коли воїн ПАЕС зможе документально оформити отриманий транспорт. Але за два дні після цього я дізналася, що він загинув. Це було дуже боляче.

А ще мене засмучує те, що не здатна допомогти всім, хто просить про допомогу. Просто розірватися неможливо, але дуже хочеться»...

Сьогоднішні реалії, в яких живе та бореться зранена Україна, Ірина сприймає дуже болісно. Каже, тепер повною мірою усвідомлює, що в промерзлих окопах Донеччини та  палаючих степах Херсонщини, на Харківщині та Сумщині під снарядами, градами, КАБами тощо українські захисники та захисниці виборюють не просто право на своє та наше життя. Йдеться про існування української нації та України як держави. Але саме завдяки цим сталевим людям, справжнім титанам з плоті та крові, впевнена волонтерка, ми переможемо у цій війні.

«Тримайтеся, наші Герої, – звертається вона до всіх захисників країни, – бо ви – наша сила. Тільки завдяки вам Україна досі є. Саме завдяки вам ми можемо жити, а наші діти мають можливість ходити в садочки, вчитись у школах та університетах. Для них ви українські Супергерої, завдяки яким цей жах має скоро закінчитися. Безмежно вдячна всім і кожному з вас! Шалено хочу, щоб  якомога швидше ворога вигнали з української землі, а всі захисники та захисниці повернулись до своїх родин».

А тих, хто в тилу, Ірина Боярин просить попри все продовжувати повноцінно жити, але не забувати, що країна досі у стані війни. І закликає донатити й допомагати тим, хто тримає наш фронт.

«Кожен із нас може для цього щось робити, – переконана героїня. – Більше чи менше, велике чи маленьке, але може. Хтось – донатити, хтось – знайти і передати щось необхідне, а хтось разом з дітьми написати листівки і відправити військовим... Все це наближає Перемогу!»