У календарі жовтня є великий день – День захисників та захисниць України! Дату, коли українці з будь-якого куточку світу дякують українським супергероям. 

Тим, хто вже майже 1000 днів самовіддано пише історію держави на полі бою. Тим, хто віддає себе, але не віддає країну. Тим, хто мав іншу професію, але не хотів жити під іншим прапором! Тим, завдяки кому настає завтра і завдяки кому життя обов’язково переможе!

Важко знайти слова, аби передати всю вдячність, та які б не здавалися надмірно пафосними. Бо настільки велике «дякую» у Всесвіті ще не існує, а звичайного – точно замало! Втім беззаперечно українці та всі майбутні покоління в неоплатному боргу перед нашими Героями. Тому маємо бути гідними хоробрих та незламних надлюдей, які роблять велику справу – захищають Україну від рашистів!

Наш сьогоднішній Вартовий світла Сергій з позивним Гюрза, з яким ми символічно зустрілися в його професійне свято, запевняє, що навіть звичайного «дякую» достатньо. Бо це слово додає впевненості захисникам, підкреслює, що боротьба не даремна, а військові попри все мають надійний тил. Що є ті, хто зрозуміє, підтримає, допоможе!

«Звісно, що подяк, як таких, нам не потрібно, адже ми просто виконуємо свій обов’язок, – пояснює захисник України. – Але ось просте «дякую» показує, що люди розуміють хто ми, де перебуваємо та продовжують вірити у нас і в нашу перемогу».

Вже понад два роки Сергій Гюрза – Вартовий світла. До повномасштабного вторгнення росії він майже 20 років працював водієм філії Енергоатома «ВП «Управління справами». Коли почалася велика війна, енергоатомівець саме був у відрядженнях до Хмельницької та Рівненської атомних електростанцій. 

24 лютого 2022 року, о 05:00 ранку, українець дізнався, що в його країну вдерлися рашисти. Прийняв рішення негайно повертатися до Києва.

«Дорога зайняла близько восьми годин, – пригадує Сергій. – Цю жахливу картину, коли люди в паніці тікають з міста, важко передати. Страшне коїлося на заправках, на вулицях, на дорогах. Маленькі діти плакали, тварини стресували, дорослі сварилися…

Українці не були готові, що розпочнеться повномасштабна війна. Хоча я це розумів ще з 2014 року, бо події на Донбасі до вели до війни. Україна для рашистів ласий шматок, бо  багата країна. У нас є все: і землі, і ресурси, і чудові люди. Якщо все привести до ладу, то країна процвітатиме».

Втім війна для нашого Вартового почалася ще у далекому 2014 році, коли він був частиною групи «Волонтери енергоАТОма» та їздив до захисників на фронт. Тоді працівники НАЕК об’їздили всю лінію фронту, забезпечуючи українців найнеобхіднішим. За що отримали нагороду від Української православної церкви Київського патріархату – медаль «За жертовність та любов до України». Церемонія вручення та благословення відбулася у Михайлівському соборі, нагороду вручив Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет.

 

«Наша перша поїздка відбулася на другий день після звільнення Слов’янська, ми завезли туди все необхідне, – ділиться енергоатомівець. – У 2014 році забезпечення українського війська майже не було, тому возили гуманітарку. Це і продукти, і воду, і одяг та взуття. Взагалі з 2014 року по 2019 ми об’їздили чи не всю лінію фронту. Далі почався коронавірус, якось все трохи затихло, ми продовжували жити та працювати. Аж поки не почався той лютий, що болить й досі».

Після повернення з АЕС до Києва Сергій планував евакуйовувати рідних у безпечне місце, а сам мобілізуватися до Збройних Сил України. Рішення піти воювати прийняв відразу, як почув перші обстріли. Але близьким такий вибір голови сім’ї дався нелегко.

«Цей момент дуже важко пригадувати, бо відразу виступають мурашки по тілу, – розповідає захисник. – Моя 16-річна донька стояла переді мною на колінах і просила не йти на війну. Всі добре розуміли, що це може бути дорогою в один кінець. Але я така людина, якщо вже щось надумав, то мене важко переконати в зворотному».

Спершу українець вивіз родину з Києва, а потім повернувся й обійшов декілька військкоматів. Просив мобілізувати його до лав ЗСУ, але його ніде не брали. Пояснювали, що поки все укомплектовано і воювати є кому. Потім Сергій  приєднався до Берестейської місцевої територіальної оборони, а через деякий час повернувся до свого будинку, де сформував з місцевих активістів ТрО. А згодом й підрозділ «Скіф», який займався охороною мирного населення. 

«До мого ТрО увійшли вулиці Стадіонна, Богданівська та Кирпи, – розповідає захисник України. – Ми з хлопцями патрулювали весь район, а потім створили та зареєстрували у Солом’янському ТЦК підрозділ «Скіф». 

 

Паралельно провели збори з мешканцями та вирішили облаштувати у закритому підземному паркінгу так званий пункт незламності. Люди могли прийти туди будь-коли і щось гаряче поїсти чи попити, отримати питну воду. Були там і теплі речі для дорослих та дітей. Облаштували все так, щоб можна було переночувати. Так тривало майже два місяці».

Не забував Сергій й про своє чітке рішення – мобілізуватися. Тож продовжував ходити у військкомати та навіть у Генеральний штаб Збройних Сил України. Наполягав його взяти, бо має воєнний досвід – з 1985 по 1987 рік брав участь у військових діях на території Афганістану. Його таки мобілізували одним днем, але аж у червні 2024 року.

«15 червня у доньки був шкільний випускний, а 16-го мене мобілізували прямо з роботи, – розповідає Вартовий. – Зателефонували з Генштабу і сказали їхати до них. Потрапив  у спецпідрозділ зв’язку «Легенда», який зареєстрований у 1943 році. Він тоді забезпечував зв'язок на війні. До цього часу я перебуваю у складі цього спецпідрозділу».

Спочатку енергоатомівець був техніком взводу, оскільки мав звання «сержант». Його завданням було налагоджувати техніку, слідкувати, щоб вона була справною і могла виконувати бойові завдання.   

«Перше, що має зробити мій підрозділ – це забезпечитися всім необхідним для функціонування, – пояснює захисник. – Друге – забезпечити військових зв’язком і вивести на позиції. Третє – там їх охороняти та пильнувати, щоб вони не потрапили у пастку чи полон. Розумієте, ми за них відповідаємо головою».

Нині у Гюрзи звання «штаб-сержант», він командир взводу і має у підпорядкуванні майже 30 людей. За відданість країні нагороджений двома відзнаками – медалями «Воєнний хрест».

«Ці нагороди звісно приємна річ, але хочеться вже миру і стабільності, щоб люди нарешті відпочили, – коментує військовий. – Щоб видихнули і військові, і цивільні, бо всі втомилися. Триматися допомагає саме ваша віра в нас. Підтримка дружини, доньки, мами, українців. Це велика рушійна сила».

Вартовий зізнається, що на війні нелегко, але найважче – це невідомість, коли військові виїжджають на бойове завдання і не знають чи взагалі повернуться. На третій рік великої війни тактика ведення військових дій трансформувалася і вийшла на новий рівень завдяки FPV-дронам. 

«У 2022 році і до половини 2023-го було спокійніше, – констатує зв’язківець. – Ми могли їздити на завдання і не дуже переживати. А з середини 2023 року ворог опанував дрони. У них з’явилися очі і вони почали краще нас бачити, відслідковувати. Але наші хлопці теж непрості і теж дещо можуть. Глушать їх добре. Зараз війна ведеться більш сучасним озброєнням, це технологічна війна. Звісно, що піхота – це піхота і її ніщо нині не замінить, але якщо ти нічого не бачиш, то це біда».

За понад два роки повномасштабного вторгнення побратими стали сім’єю, у якої, окрім бойових завдань, є звичайне життя зі своїми болями та радощами, з обов’язками та традиціями. 

«Маю щоденний ритуал, – розповідає воїн. – Щоранку прокидаюся і запитую чи все добре у підлеглих, чи все гаразд у близьких. Якщо все ок, то я впевнений, що мій підрозділ у доброму гуморі і готовий до бойових завдань. Маємо і традиції – святкуємо дні народження, свята. Якщо в цей день перебуваємо на виконанні, то святкуємо, коли повертаємося на базу. Всі побратими вміють і люблять готувати, моя коронна страва – ребра і шашлик». 

І здавалося б, що кращого командира годі й бажати, але в очах своїх підлеглих Сергій – змія. Такий позивний від них і отримав – Гюрза. Хоча до цього був просто Батя.

«Я добрий, але жорсткий, – розповідає командир. – Вимагаю, щоб всі дотримуватися порядку і були живі. Буває і лясну, якщо хтось ходить без каски. Знаєте, отак вискочать з бліндажа без броніка, тоді по-батьківськи відгрібають. Хлопці мені як сім’я, і я маю бути впевнений, що й вони мені прикриють спину в разі чого. Якщо поводитися, як нікчема, то ставлення буде відповідне».

Тож своїм побратимам по-батьківськи обіцяє, що все буде добре і саме в їхніх руках майбутнє України: 

«Дорогі побратими та посестри, вітаю вас з Днем захисників та захисниць України. Міцного здоров’я та натхнення на нові подвиги. Вірте в Перемогу та знайте, що все буде добре. Якщо не ми, то хто?»

А до українців, які в тилу, звертається скромно та трішки з сумом:

«Вірте в нас, як у 2022 році, і якщо проходить військовий – не цурайтеся його, вітайтеся. Я сьогодні побачив чи не 200 людей, але, на жаль, лише троє сказали «дякую» і привітали зі святом. Подяк, як таких, не потрібно, бо нам стає ніяково. Ми ж просто виконуємо свій обов’язок, але хочеться, щоб на нас звертали увагу, розуміли хто ми і звідки повернулися. 

На мою думку, у 2022 році люди відносилися до нас якось серйозніше, ми були більше важливіші, наче вірили у нас на 1000%. А зараз для багатьох війна немов  закінчилася. Люди ведуть себе розкуто, до військових ставлять байдужіше… Втім війна триває і без віри та підтримки українців нам, захисникам, буде важче вибороти Перемогу! Але знайте, що все буде добре! Слава Україні! Героям слава!»