Майже 20 місяців поспіль росія використовує станцію як військову базу, тримаючи там озброєних вояк, техніку та боєприпаси. Майже 20 місяців поспіль росія, нехтуючи ядерною та радіаційною безпекою всієї Європи, не повертає атомну електростанцію Україні та законному оператору – Енергоатому, зрештою – людям, для яких ЗАЕС була одним з найважливіших сенсів життя...

Весь світ бачить, як російські покидьки знищують лінії електропередачі (ЛЕП), внаслідок чого відключаються атомні енергоблоки. Як нищать енергетичну інфраструктуру України, намагаючись занурити нас у темряву та холод, звинувачуючи у своїх злочинах українських воїнів, які захищають рідну землю... А того страшного дня, 4 березня 22-го, світові у прямих включеннях показали, як окупанти обстрілювали ЗАЕС, щоб захопити її та місто-супутник Енергодар.

На власні очі бачив цей жах і наш сьогоднішній Вартовий – уродженець Енергодара Ігор Сорока, який служить у Нацгвардії. Саме він з побратимами зустрічав колону ворожої техніки, яка їхала захоплювати найбільший в Україні та на всьому континенті атомний об’єкт.

Перші зіткнення українських військових з російськими окупантами нагадували комп’ютерну гру, розповідає нацгвардієць, але тільки до перших втрат.

До кровопролитної повномасштабної війни Ігор Сорока жив абсолютно звичайним життям: любляча родина, робота, активні заняття боксом та вже прийняте рішення і «процедура» працевлаштуватися на Запорізьку атомну електростанцію в Цех дезактивації. Перед цим були сім років служби в загоні спецпризначення «Скорпіон», який охороняє ЗАЕС, і станція стала рідною...

Що росіяни таки наважаться на повномасштабне вторгнення, навіть уявити не міг, та коли це сталося, рішення піти воювати прийняв миттєво.

«Це був наче якийсь сон,– пригадує захисник ЗАЕС. – Я до останнього не міг повірити, що почалася війна. Потім зібрався, зателефонував рідним, уточнив, які у них плани, і повідомив, що йду захищати державу. Це був ранок 24 лютого, а вже після обіду я приїхав у спецпідрозділ, де колись служив. Рідні таке рішення прийняли важко. Та я пояснив, що мушу, бо маю великий досвід і точно зможу допомогти. На всі вмовляння мами не йти, відповів просто: всі хочуть перемоги, але ніхто не хоче, щоб помирали їхні діти. Проте у всіх є діти, всім важко, а рідну країну захищати від ворога треба».

Ігор розповідає, як російські окупанти вперше намагалися захопити Енергодар та Запорізьку АЕС. Тоді жителі міста і його мер Дмитро Орлов цього не допустили. Енергодарці стояли на блокпосту й у прямому сенсі слова голіруч зупиняли ворога. Щоб потрапили в місто, рашисти вигадували причину за причиною, але українці ворогу не вірили…

«Я не очікував, що наш Енергодар такий патріотичний,– зізнається Вартовий.–На в’їзді в місто зібралося дуже багато людей, дуже. І коли 1 березня 2022-го до блокпоста під’їхав ворог, вони його не пустили. Вийшов навіть мер і наголосив, що нікого не впустить. росіяни під’їжджали та казали, що їм, мовляв, потрібно просто сфотографуватися на тлі електростанції, а потім вони поїдуть назад. Місцеві жителі розуміли, що це брехня, бо російська пропаганда вже крутила ролики про взяття Енергодара».

Пізніше загарбники повернулися та ще раз спробували «зробити селфі із ЗАЕС», коли ж це знову не вийшло, почали збройний прорив оборони міста. Їхня військова колона, що їхала в бік станції, налічувала близько сотні одиниць техніки. Розвідгрупа захисників ЗАЕС, яка «зустріла» загарбників, спробувала їх зупинити, але сили були нерівні, тому українцям довелося відійти. Далі ворога перехопив спецпідрозділ Ігоря.

Окупанти, каже нацгвардієць, наближалися стрімко, їдучи наче до себе додому. Коли відстань до їхньої колони зменшилася до 70 метрів, нацгвардійці отримали команду відкрити вогонь.

«У нас була лише стрілецька зброя,– констатує Ігор, –але ми вели вогонь, стріляли по танках, БТРах. Реакція була дуже швидка, ми увійшли в кураж. Це було як комп’ютерна гра: ми круто насипали – і вони відійшли. Та зраділи ми зарано. За 50 хвилин вони повернулися і все повторилося. Тоді загинув мій побратим – Михайло Фроліков: йому осколок потрапив у шию. Стало остаточно зрозуміло, що це ніяка не гра, а жахлива реальність, бо дійсно помирають люди…

Нам дали команду відступати, і я вивів побратимів із ЗАЕС. Але не всіх: Михайло Фроліков та Євген Уколов загинули, захищаючи електростанцію та рідний Енергодар. Вічна пам’ять їм та шана. Іншим побратимам вдалося вижити завдяки відданій роботі командира частини Павла Жарікова, яким ми всі пишаємося невимовно».

Після відходу зі станції нацгвардійці прожили чи не найскладніші години свого життя, розповідає наш Вартовий: «У полон здатися не могли, ми ж спецпризначенці. Треба було тікати. Вирішили – через електростанцію. Зламали ворота, перестрибнули через високий паркан і побігли до лісу. Та опинились у глухому куті. Бо за лісом розташоване озеро, яке ми не мали змоги обійти. Не лишалося нічого, окрім як стрибати і плисти. Одного з нас знесло течією, але, Богові дякувати, залишився живим».

Нацгвардійці перепливли озеро – і опинилися біля села Мічуріна, на лівому березі Каховського водосховища, згадує Ігор. Каже, просилися до людей, щоб зігрітися, та ніхто не відчиняв: напевно, боялися. Зрештою прихистила одна багатодітна родина: «Вони дали нам сухий одяг, відігріли, відпоїли. І вже вранці ми вирушили в Енергодар. Я не виходив на вулицю тиждень».

У той самий час в самому місті творився суцільний жах. Тільки-но загарбавши Енергодар, рашисти почали наводити там свої порядки і відтворювати радянський союз. Завозили молоковози, вводили рублі, влаштовували рейди помешканнями, викрадали та били людей…

«Побачене на вулицях рідного міста мене шокувало, – зізнається наш герой. –Окупанти планували за тиждень перетворити Енергодар на росію. Знаю, що вони зайшли до нас на базу, знайшли фото підрозділу зі змагань і почали пошук усіх спецпризначенців. Тому гаяти час ми не могли – треба було терміново виїжджати з міста. Я замаскувався під ботаніка, надягнув окуляри, приховав всі татуювання, які можуть мене відразу викрити, і ризикнув. Шанс був 50 на 50: або випустять, або ні. Та після декількох блокпостів і перевірок мене таки випустили, і я поїхав до Запоріжжя. Там вирішив приєднатися до бригади оперативного призначення, яка в межах кампанії «Гвардія наступу» отримала назву «Кара-Даг». Служу в ній і зараз»...

Після оборони Запорізької АЕС та виїзду з Енергодара спецпризначенці мали право відпочити від служби, але Ігор Сорока вирішив, що відпочинок не на часі, адже треба виборювати свободу рідної країни, рідного міста, рідних людей… Тримати стрій вже понад рік допомагає йому маленька донечка: «Саме вона найбільше мене надихає та мотивує. Адже я хочу, щоб вона росла в незалежній вільній Україні! І якщо для цього потрібно віддати своє життя – я готовий! Головне – щоб ми перемогли!»

А для довгоочікуваної Перемоги, переконаний захисник, жоден з нас повинен ні на мить не забувати про війну, не ставитися до неї легковажно. Каже емоційно, звертаючись до всіх: «Люди! Українці! Війна не в Донецьку, не в Луганську, не в Херсонській та Запорізькій областях – війна в усій Україні. Тому зберіться і продовжуйте боротися хто як може. Допомагайте воїнам, не припиняйте донатити... Лише разом ми зможемо здолати ворога!»

І до захисників, які героїчно тримають українські землю, море та небо: «Тримаймося, хлопці! Бо хто, як не ми? За країну не треба вмирати – за країну треба жити! Але якщо смерть прийде до нас, ми готові її зустріти. Головне – щоб наша держава була вільна та незалежна! Слава Україні! Героям слава!»

Насамкінець, Ігор Сорока звертається до рідного Енергодара та його мешканців, які знаходяться в окупації. Просить земляків не розчаровуватися і вірити, що скоро над містом замайорить синьо-жовтий прапор. Кожний відвойований клаптик української землі коштує надто дорого, але кожний однозначно буде відвойований.

«Я не братиму за приклад місто чи село, а візьму одну посадку в полі пояснює захисник України, – при її штурмі однозначно будуть втрати з нашої сторони. Тепер просто уявіть як важко дається звільнення території, тому не розчаровуйтеся і чекайте. Вже понад рік ми, воїни, живемо в посадці, десь на підлозі чи в окопі під обстрілами і щодня ризикуємо своїм життям, щоб відвоювати хоча б метр України. Я знаю, що вам важко, ви втомилися чекати, але не забувайте ціну свободи! Впевнений, що відбудеться звільнення Енергодара і я зайду туди з синьо-жовтим прапором! Та не все так швидко, друзі! Тримайтеся і вірте! Слава Україні! Всіх обняв».