EN
19.05.2023
Володимир Кузнєцов: «Хтось обирає мир, хтось війну. Мій вибір був очевидним, бо від рук рашистів уже помирали невинні люди»
Повномасштабне вторгнення, оціпеніння, евакуація рідних, вольове рішення – і лави територіальної оборони, далі навчальний полігон, а по тому бойові завдання, мінометний обстріл і втрата побратимів, бойове поранення, військовий госпіталь, відпустка на оздоровлення та знову стрій, передова й очікування омріяної Перемоги…
За понад рік жорстокої та кровопролитної війни, яку росія розв’язала проти України, в житті Володимира Кузнєцова змінилося майже все. Незмінним увесь цей час залишається лише одне – бажання звільнити рідну країну від рашистської нечисті...
До 24 лютого 2022 року наш герой, як і більшість українців, жив звичайним життям, мав люблячу родину та очолював групу АСКОЕ виконавчої дирекції з виробництва та ремонтів ДП «НАЕК «Енергоатом». А потім пролунали перші вибухи в Києві…
«Спочатку у мене був шок, – пригадує Володимир. – Я не очікував, що російська федерація настільки дебільна, що погодиться напасти на незалежну країну лише через те, що у якогось грьобаного карлика зайдуть шарики за ролики. Тому о 5-й ранку ще були якийсь ступор і стан невизначеності, а пізніше все стало зрозумілим й абсолютно очевидним».
Тоді Володимир не вагаючись прийняв рішення йти захищати рідну країну. Зробив це миттєво, «бо від рук рашистів вже гинули невинні люди і треба було відбиватися від ворога». Спочатку вступив до лав територіальної оборони смт Глеваха, куди вивіз із Києва свою родину. А вже в квітні поїхав на рівненський полігон.
«Після проходження місячного військового навчання нас розподілили по військових частинах. Спочатку я потрапив в одну, а згодом мене перевели в іншу, де служу зараз. Тобто для мене реальні бойові дії розпочалися у липні 2022 року, коли прибув саме у цю військову частину, яка вже вела бойові дії на північному заході Харківської області. Там мене призначили командиром зенітного ракетного взводу», – розповідає Володимир.
Його «підрозділ перебував на північному заході Харківщини, у чотирьох кілометрах від країни-агресорки і мав прикривати військових та їхні позиції від повітряного ворога».
Під час виконання одного із завдань довелося витягати бойового побратима з поля бою. Потрапили під мінометний обстріл – двоє бійців загинули, а Володимира та ще трьох поранило. До своїх позицій добиралися майже п’ять кілометрів.
«У мене було зламане ребро та близько багато осколків у тілі, інші теж мали поранення різних ступенів тяжкості. Проте ми дійшли і вижили. Потім був госпіталь, далі відпустка по лікуванню», – ділиться спогадами захисник.
Одразу після реабілітації він повернувся у військову частину. А в жовтні 2022-го, коли почався наступ у Харківському напрямку, його підрозділ відправили слідом за наступальними військами – і хлопці виконували бойові завдання на північному сході області. Після цього їх вивели в резерв на відпочинок і вже за місяць відправили на Донеччину, де вони перебувають і досі.
«За рік повномасштабного вторгнення люди звикли до війни, – каже Володимир, – причому дехто настільки, що вже не може відділити себе від цієї війни. Тож після перемоги із цим обов’язково потрібно буде щось робити».
Розповідає, що за майже рік, проведений «на справжній війні – в зоні бойових дій, багато речей перетворилися мало не на інстинкти. За деяких обставин організм уже сам виконує певні дії, а лише потім приходить розуміння, що саме ти зробив. І в більшості випадків це допомагає зберегти життя собі та побратимам».
Саме збереження життів бойових товаришів Володимир вважає своєю місією як людини й обов’язком як керівника. Від командира взводу він вже дослужився до заступника командира військової частини. І це, підкреслює, величезна відповідальність. Адже потрібно думати не тільки про успішне виконання завдань, а й про збереження кожного бійця, про моральний та фізичний стан свого підрозділу.
«Вже маю свій метод, – посміхається наш герой. – Велику роль відіграють і спілкування, і психологія, і особистий приклад. Якщо виходить офіцер копати окопи, то погони з нього не впадуть, а поваги додасться. Бо коли він в окопі разом з бійцями, то вони відчувають підтримку, їм так легше воювати».
За цей рік, констатує Володимир, «хтось став близьким другом, хтось просто хорошим побратимом. Когось уже немає поруч, когось поранили, когось убили… Це війна, але ми повинні стояти до кінця».
Перемога не за горами, впевнений енергоатомівець, потрібно тільки набратися терпіння і ні на мить не забувати про війну. Навіть там, де сьогодні тихо… Бо «багато українців не розуміють, що рф прийшла сюди не для того, щоб зробити комусь краще. Вона прийшла вбивати, грабувати й ґвалтувати. Це – орда… і якщо ми не вистоїмо, то ніколи не матимемо мирного життя. А буде лише те, що несе «рускій мір», а він не несе нічого доброго»…
Наші захисники, підкреслює Володимир, воюють, «щоб у кожного українця було право вибору. Тож коли атакують твій дім, а Україна – це наш спільний дім, то потрібно брати агресора за шкібарки та відправляти назад в його пєдєрацію».
Він дуже вдячний Енергоатому за те, що колектив Компанії купив його частині машину та дрони. І наголошує на тому, що сьогодні ми всі, кожен чим може, маємо допомагати нашим воїнам. В усьому та всім. Тим, хто воює, – забезпеченням всього, чого бракує на фронті. Тим, хто зазнав поранень, втратив кінцівки, – коштами на реабілітацію, протези. Бо саме заради наших життів вони не жаліли своїх, тож мусимо подбати про їхнє майбутнє, як вони дбають про наше.
