Олександр Білан став на захист України з першого ж дня повномасштабного вторгнення росії. Каже, рішучість боронити рідну землю визріла ще в дитинстві: «Мій дідусь, Білан Микола Федорович, якого я дуже поважав і який був для мене прикладом, пройшовши Другу світову, повернувся з тяжкими пораненнями та медаллю «За відвагу». Маленьким хлопчиком я тримав її в руках і мріяв про таку саму. Вже тоді вирішив: якщо раптом буде війна – піду воювати».

Найбільше того дня, розповідає, запам’яталися йому переповнене метро та очі малечі: «Діти були заспані й дуже перелякані, вони пригортали до себе домашніх тварин та свої іграшки. Це аж ніяк не вписувалося в звичне життя, і дивитися було тяжко. Не вірилося, що все це відбувається з нами».

«Вже ввечері 24 лютого я попрощався з рідними. Сказав сину, що він має швидко подорослішати, щоб підтримувати маму та сестер. Меншенька взяла з мене обіцянку, що за жодних умов не піду воювати, і я був змушений її заспокоїти. А вже наступного дня стояв під військкоматом. Там була величезна черга і люди не розходилися навіть попри обстріли: чоловіки хотіли захищати свої родини та домівки, – розповідає енергоатомівець. – Запам’яталось, як один літній чоловік, який стояв у черзі разом зі своїм сином, сказав, що у війні народжується нація. Це були пророчі слова».

У військкоматі тоді записали особисті дані та відправили Олександра додому чекати дзвінка, проте ніхто так і не подзвонив. Напевно, гадає він. через відсутність бойового досвіду. Втім, це не завадило йому вже невдовзі влаштуватися в тероборону Голосіївського району столиці.