Той четвер, 24 лютого 2022 року, старшому інженеру відділу управління закупівель департаменту системи управління Дирекції з якості ДП «НАЕК «Енергоатом» Володимиру Павленку запам’ятався бомбардуванням на світанку і липким відчуттям страху. Страшно було не за себе, а за своїх дівчаток – дружину та доньку. Добре знайомий з історією України, якою давно цікавився, наш герой «чудово розумів, ЩО таке росіяни і які у них методи ведення війни, особливо проти українців». Тому миттєво вирішив вивезти родину з Києва на дачу, а вже там спокійно проаналізувати ситуацію і визначити подальші дії.

Вже за місяць прийшло рішення йти у військкомат. Сім’я цей крок прийняла важко, були сльози, але зрештою Володимира «відпустили».

У військкомат прийшов добровольцем, залишив свої контактні дані та повернувся додому чекати дзвінка. Зателефонували лише за місяць. І знову військкомат, знову запис даних, але вже в інший список – офіцерський. Адже серед його документів було й посвідчення офіцера запасу за спеціальністю «військовий зв’язок», яке наш енергоатомівець отримав ще у 2003-му, коли закінчив військову кафедру в київському «Політеху». Зараз, під час війни з росіянами, у військкоматі на людину із такою спеціальністю були свої плани.

Такий розвиток подій Володимира дещо спантеличив, адже за два десятка років багато чого змінилося. «Я був певен, – каже він, – що з’явилися такі засоби зв’язку, про які я навіть нічого не чув, не те що не користувався. Проте і за відсутності «свіжих» знань та навичок сучасного військового зв’язку за кілька місяців після початку війни я опинився в окремому стрілецькому батальйоні, де був призначений начальником зв’язку. Моє життя кардинально змінилось».

Якоїсь миті ситуація видавалася майже непоправною: засобів зв’язку катастрофічно бракувало, а користуватися наявними ніхто не вчив. Володимир згадує, як доводилося з усім самостійно розбиратися, шукати інформацію на просторах інтернету де тільки: на різних форумах, у чатах зв’язківців тощо. А паралельно – чи не щотижня робити офіційні запити до відповідальних за зв’язок підрозділів ЗСУ та до волонтерських організацій, просити те, чого не вистачало. Відповідь здебільшого була одна й та сама: «Будете на нулі – дамо, а зараз – вибачайте».

«Сучасний зв’язок – це не лише про польові телефони ТА-57 (тапіки), – пояснює Володимир. – Це і про зашифрований 256-бітовий радіозв’язок, ІР-телефонію, супутниковий інтернет, радіорозвідку, РЕБ тощо. Все це вимагає доволі глибоких знань в ІТ-сфері та хоча би базових із фізики – про довжину хвилі, затухання, опір фідера…».

Зібравши необхідні засоби зв’язку – і те, що надали «зверху», і власним коштом докуплене хлопцями, – наш Вартовий почав готувати їх до справжніх бойових дій. Вивчивши всіх своїх бійців, у кожному розгледів навички, важливі під час виконання бойових завдань. Всі разом вигадували можливі «сценарії» та програвали, як все може розгортатися на «нулі». А закріплювали напрацьовану «теорію» нічними тренуваннями.

У листопаді 2022 року підрозділ відправили на бахмутський напрямок. Той час Володимир згадує як страшний сон: доводилося жити у розвалених будинках, раз на день їсти мерзлий сухпай, але за будь-яких умов, під постійними «приходами» і «виходами», в режимі нон-стоп забезпечувати підрозділ «киснем». Це було головним. «Дуже мало сну, якийсь безперервний рух, проблеми зі зв’язком та нехватка його засобів, постійна робота ворожого РЕБ, багато цигарок і лайок з командуванням, перші влучання по наших позиціях, перші «двохсоті»… Ще спілкування з волонтерами, допомога яких там просто неоціненна. А потім… ми звикли…».

За досить нетривалий час усі бійці нашого героя адаптувалися, підрозділ навчився в бойових умовах виконувати будь-які завдання – і війна стала для них буденним життям. А населені пункти, де базувалися і які лагідно називають «Часікі», «Констаха», «Торецьк», «Ступочки», – другим домом. Саме там по-справжньому зріднилися і самі хлопці, стали майже сім’єю.

Нині бійці продовжують виконувати завдання на одному з гарячих напрямків, але вже без Володимира. Після розформування батальйону його відправили розгортати зв'язок в артилерійську бригаду. Та звісно, зв’язок із побратимами не втрачається. Вони підтримують і консультують один одного та вірять, що ще попрацюють разом.

«Коли повертаєшся з передової та бачиш, як хтось «шикарно гуляє», стає не по собі, – зізнається енергоатомівець. – І це дуже гнітить психологічно. Не варто зараз так робити, оце от точно не на часі. Нині вкрай важливо допомогти. Тим, хто втратив рідних чи житло. І тим, у кого рідні на війні. Допомогти хоча б психологічно. Бо воїн звик і працює, а його близьких вдома з’їдає невідомість, і вони постійно очікують найбанальнішого та найважливішого повідомлення: «Все ок, працюємо»…

Взагалі ж, упевнений Володимир, щоб пришвидшити нашу Перемогу достатньо вже й того, щоб кожен українець на своєму місці робив все можливе для Батьківщини і будь-яку «справу виконував натхненно, ефективно, якісно та чесно! Тоді точно переможемо!»