Андрій завжди був дуже відповідальним і все робив з максимальною віддачею. Тож і коли вчився на сапера – робив це на відмінно. За що отримав від побратимів звання «ходяча енциклопедія саперства», а від Володимира Зеленського – орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Він переконаний, що найважливіше в житті – це родина! Ледь оговтавшись після поранення в голову, відразу повернувся на передову. Бо там – побратими, його бойова родина… А коли певним чином склалися сімейні обставини, то звільнився з лав ЗСУ та повернувся додому, до найближчих. Щоб бути там, де потрібна його допомога. І це ніяк не заважає йому продовжувати разом з українцями нищити ворога. Втім, про все за порядком.

До 24 лютого 2022 року наш сьогоднішній Вартовий світла мав абсолютно буденне життя. Жив у місті Вараш, мав велику родину та працював на Рівненській атомній електростанції слюсарем з ремонту реакторно-турбінного устаткування у цеху з ремонту тепломеханічного устаткування енергоремонтного підрозділу.

Повномасштабне вторгнення росіян не стало для нього аж геть несподіванкою. Чогось подібного, зізнається він, очікував: «Логіка підказувала, що війна неминуча. Я розумів, що росіяни нас не відпустять, бо таку кількість військ та ресурсів ніхто просто так збирати не буде, це нелогічно й необдумано...».

Коли ж енергоатомівець дізнався, що війна таки почалася, – відчув гнів і смуток. «Я знав, що війна зачепить не тільки військових, – каже Андрій Затірка, – а й всю цивільну інфраструктуру, людей, дітей… Передусім – майбутнє нашої країни, нації. Я чітко розумів, що нікого жаліти вони не будуть. Чеченські та інші війни показали, як росіяни поводяться з людьми… І я прийняв рішення йти воювати».

Не зупинили нашого героя ні відсутність військового досвіду, ні те, що він – наймолодший у сім’ї, ні застереження старших братів. Адже сидіти склавши руки просто не міг: «Мене всередині щось гризло-гризло-гризло, наче черв’ячок якийсь там оселився. Звісно, я трохи вагався, бо строкової служби не проходив і поняття, що таке армія, взагалі не мав, проте вже 13 березня прибув у розташування частини».

Рідні Андрія від його «добровілля» були не в захваті, проте попри сум і занепокоєння це рішення підтримали. Розповідає: «Старші брати відразу пішли до військкоматів. І так мав зробити кожен українець, тож і я не міг сидіти вдома. Ясна річ, як найменший отримав від них добрячого прочухана, бо ж скільки б років мені не було (посміхається. – Ред.), я завжди буду «маленьким». Батьки теж таке рішення сприйняли непросто, але мама мене благословила, бо це був мій свідомий вибір».

Прийшовши у військкомат рідного міста Вараш, енергоатомівець попросився до лав ЗСУ. Тоді він ще навіть не мав військового квитка, тому за основу взяли тимчасове посвідчення із вписаною туди спеціальністю. Й у статусі добровольця відправили в розташування 47-ої окремої інженерної бригади. Там під час співбесіди дізналися, ким працює та що вміє робити, а по тому записали до саперів – ось так і почалася для Андрія військова служба.

За словами нашого героя, не всім добровольцям вдалося освоїти цю спеціальність, бо далеко не кожна людина здатна працювати з вибухівкою. Ця вкрай відповідальна робота потребує максимальної зібраності й упевненості, а через страх та паніку багато людей елементарно не можуть зібратися, у них трясуться руки – і виконати завдання не вдається. Та це не про Андрія, він з усім справився і отримав звання старшого сапера.

«Мені подобалося навчання, – розповідає він, – адже саперська справа прийшлася до душі. Тому дуже багато всього вивчив, бо втягував знання як губка. Побратими жартома навіть називали мене «ходячою енциклопедією саперства».

Ну, а далі – передова. Енергоатомівця з іще кількома саперами прикомандирували до десантно-штурмової бригади виконувати бойові завдання в Мар’їнці. «Ми самостійно не діяли, – пояснює захисник, – нас завжди прикомандировували до певних підрозділів, яким ми допомагали стримувати ворога. У той час росіяни дуже швидко наступали, і ми мали цьому запобігати, що нам вдавалося на відмінно. На щастя, завдяки злагодженим діям та оперативним рішенням ми здебільшого залишалися цілими й не ушкодженими та навіть взяли у полон понад десяток росіян. Після кожного такого «улову» штаб нашого батальйону жартував: «Хлопці, заспокойтеся і просто робіть свою роботу, ви ж сапери, а не розвідники». А ми віджартовувалися, що то не навмисно – просто так складаються обставини. Це гордість служити з такими захисниками. Вони стали мені не просто побратимами – справжніми друзями».

Саме за одну із таких успішних операцій президент України Володимир Зеленський нагородив саперів орденами «За мужність» ІІІ ступеню. Та траплялося і лихо. Так, під час виконання одного із завдань наш Вартовий отримав осколкове поранення в голову, довелося лікуватися, відновлюватися. Проте реабілітацію пройшов чи не експресом.

Пояснює, що як магнітом тягнуло на передову: «Поранення, хоч і було важким, дуже швидко зажило, і я повернувся до хлопців. Ну от не міг без них бути, бо це вже не просто служба – це дружба, братерство. На той момент у мене був дуже хороший командир, лейтенант. В минулому журналіст, він зумів нас всіх дивовижно об’єднати й налагодити дружні стосунки. У побуті ми всі були рівними, але під час виконання завдань кожен розумів, хто він, яку роль має виконати та як саме. А після – знову одна дружня сім’я».

Так склалося, що його присутність стала необхідною і в рідній сім’ї – вдома. Андрію непросто далося рішення про звільнення з лав ЗСУ, та воно було необхідним. Зрештою, захищати країну треба не лише на фронті. Повернувшись додому та на свою «атомну» роботу, він продовжує воювати з ворогом, просто тепер як волонтер. І, звісно, не випускає із поля зору своїх бойових побратимів. Пишається, що всі вони вже стали повними кавалерами ордена Богдана Хмельницького.

«Я не думав про звільнення, навіть після поранення, планував служити далі, – з легким сумом ділиться особистим. – Мене бачили на посаді лейтенанта, бо за цей час дослужився до тимчасового виконувача обов’язків командира взводу. Крім цього, навчав новачків, ділився з ними своїм досвідом. Та коли ти конче потрібен своїй родині й іншого виходу вона не має, то мусиш робити складний вибір…».

Подумки, зізнається наш Вартовий, він і досі поруч із побратимами. І не лише подумки. Каже, дня не буває такого, щоб не спілкувалися: тільки-но у хлопців з’являється можливість, відразу телефонують, розповідають, як розвиваються події, а як відпустка – приїжджають. Тим паче що переважна більшість у «рідному» підрозділі – із чотирьох сусідніх областей: Хмельницької, Рівненської, Львівської та Волинської.

«Приїжджають навіть ті, які живуть далеченько», – посміхається Андрій. І піднесено додає: «Я безмежно вдячний своїм хлопцям за те, що вони у мене такі є. За підтримку, допомогу і безцінний досвід дякую Назару, Роману, Артему, Петру, Івану, Віктору та Андріям. Окреме спасибі кажу лейтенанту Дмитру, під керівництвом якого ми долали будь-які завдання і який завжди дбав передусім про людей, про нас. Такі товариші – на вагу золота».

Саме такого «золота» бажає всім захисникам України. І ще – «підтримувати один одного, ніколи не втрачати надії, продовжувати вірити в Перемогу і в майбутнє країни. Та найголовніше – пам’ятати, що їх чекають вдома, а тому докладати всіх зусиль, щоб пришвидшити цю зустріч».

А тих, хто в тилу, Андрій просить ні на мить не забувати, якою ціною виборюється Перемога: «Важливо, щоб люди розуміли, яку ціну платять ті області, які тримають рубіж і тим самим забезпечують спокійне життя іншим. Я хочу, щоб люди розуміли чого нам коштує свобода. Її ціна – життя найкращих синів і доньок України. Життя чиїхось дітей, батьків, близьких і рідних, друзів і знайомих. Втрачене, обірване життя».

Та головне, переконаний він, – «що на фронті й у тилу рідну землю захищають мільйони неймовірних людей, а отже Перемога однозначно за нами!».