Для нашого сьогоднішнього героя справжня війна почалася ще вісім років тому – в 2015-му, коли ворог тільки починав захоплювати і нищити українські землі. Вже тоді Анатолій Дзюбенко розумів, що навряд чи все обмежиться лише сходом України. На той момент він мав за плечима десять років роботи слюсарем з ремонту парогазотурбінного устаткування на Південноукраїнській атомній електростанції, шостий розряд – найвищий, а також «атомну бронь» (згідно з постановою Кабміну бронюванню підлягає переважна більшість працівників підприємств, «критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період». – Ред.). А ще – палке бажання захищати свою країну.

Про свій намір воювати рідним не сказав ні слова: вигадав, що їде на збори, а потім, постфактум, поставив до відома, що тепер його робота – бути захисником.

«Я не міг дивитися, як ці нелюди ходять по нашій землі, – пригадує енергоатомівець, – а тому «зняв бронь» і пішов воювати в зону проведення АТО. Рідним сказав уже після того, як прибув на місце дислокації. Прослужив там майже два роки. Спочатку в розвідці, потім у контррозвідці, а згодом довелося повернутися на роботу, місце за мною зберігалося. Тому можете уявити мої емоції, коли росія напала повномасштабно».

24 лютого 2022-го Анатолій відчув спочатку роздратування, а потім ненависть і безліч відтінків гніву. Каже, навіть не знав, що їх може бути стільки. Далі ж, як і більшість українців, не зміг сидіти склавши руки – відразу пішов до військкомату.

Розповідає: «У перший же день я вже був у Південноукраїнській ТрО. Мій начальник відпустив мене з роботи у військкомат, але там мені відмовили. Через «атомну бронь». Пізніше мені її вдалося зняти – і я опинився у 67-му окремому стрілецькому батальйоні Збройних Сил України»…

За ті понад півтори роки, які триває повномасштабна війна, підрозділ Анатолія неодноразово прикомандировували до різних штурмових бригад, які вели запеклі бої з ворогом у найгарячіших точках. Які завдання отримували – наш Вартовий світла зазначає стримано: «Штурмували ворога та звільняли Україну». Так само стримано розповідає, що під час виконання одного з них отримав важке поранення, два місяці був на реабілітації, а потім знову повернувся до побратимів.

«Якщо чесно, я не зрозумів, як це сталося, – пригадує Анатолій. – Навіть не знаю, звідки прилетіло, бо тоді накривало звідусюди. І міни розривалися, і дрони летіли, і літаки скидали вибухівку, і ворожий танк навпроти працював... В результаті – осколкові поранення та контузія. Місяць в одеському шпиталі, місяць вдома – і знову воювати. Після реабілітації повернувся у Херсон до свого підрозділу. Наші захисники якраз звільнили місто, тому потрібно було стримувати ворога, щоб він не перейшов з Лівобережжя Херсонщини. Через деякий час нас перекинули на Мелітопольський напрямок».

Більше про бойові завдання наш герой ні пари з вуст, бо зараз перебуває там, де триває контрнаступ. Констатує, що від 24 лютого досі не було жодної ротації. Не приховує, як це складно, і наголошує: триматися у самому пеклі допомагають побратими та комбат. А також волонтери і… традиції, які самі ж і започаткували:

«Нас прикомандировують до різних штурмових бригад, які ведуть запеклі бої, а тому ми завжди маємо роботу і весь цей час не мали ротацій. Це дуже тяжко. Але мені пощастило із побратимами, а нам всім – з командиром. Він з нами всюди, завжди підтримує і допомагає. Також дуже допомагають волонтери та земляки, южноукраїнці, – намагаються забезпечити всім необхідним. Коли нам потрібно, привозять навіть торт та іменинні свічки, бо маємо вже й власну традицію – гуртом святкувати дні народження побратимів. Зазвичай ми готуємо торт із… тушонки і на ньому запалюємо свічки, але якщо приїжджають волонтери, то іменинники отримують «мирні» смаколики і справжній торт».

Із притаманною йому стриманістю Анатолій звертається до всіх, хто в тилу. Закликає їх робити для перемоги все, що можуть, а найголовніше – ні на мить не забувати про війну: «Вона закінчиться лише тоді, коли ми повністю виженемо ворога з нашої землі та надійно закриємо кордони. Зараз ворог намагається знищити Україну, стерти її з обличчя землі, а тому ніяк не можна розслаблятися – потрібно діяти, діяти, діяти».

Українці, каже Вартовий, мають об’єднатися максимально. І не лише на передовій. Щоб захисники мали наднадійний тил. Бо саме допомога тих, заради кого наші захисники віддають свої життя, найбільше зміцнює мотивацію та віру і посилює жагу до Перемоги:

«Нам теж важко, ми теж маємо знос. І ми, на жаль, не вічні, дуже багато хлопців гине... Але разом з вами ми сила, яку ворогу не здолати! Тож – до Перемоги».

#вартові_світла #ПАЕС