«23 лютого я був у відрядженні в Запоріжжі, де мав інспектувати одного з постачальників обладнання для атомних станцій… Але наступного ранку стало вже не до цього: почалася війна. Тож коли всі масово виїжджали з Києва, я до нього стрімко повертався, переймаючись за своїх рідних».

Дмитро із передмістя Києва, і, коли він таки дістався додому, росіяни були вже майже біля його порогу. Поспіхом перевозив дітей та всіх родичів подалі від обстрілів.

Наш герой згадує, як не вщухали звуки артилерії – і нашої, і ворожої, як люди поспіхом покидали домівки. Як залишився чи не єдиним «в околиці та допомагав сусідам: «комусь у пустій оселі котів з рибками годував, комусь забутий газ перекривав, літнім людям пігулки возив... – словом, був головним «на районі» (усміхається).

«Не відчував себе затребуваним, розумів, що хочу та можу приносити більше користі. Й у березні прийшов у військкомат. За день після цього я вже з речами вирушив на навчання».

В ЗСУ Дмитра направили в учєбку освоювати управління інженерною машиною розгородження: «Це такий броньований модифікований танчик, але з властивостями бульдозера, щоб розчищати шлях для колон техніки»...

Там опановував не лише механічні навички, а й психологічні: «Лягаєш у маленьку траншею, і над тобою проїжджає БТР, а потім ти кидаєш в нього імпровізовану гранату. Адреналінчик підскакує відразу. Але маєш призвичаїтися…».

А після навчання опинився в новоствореному понтонно-мостовому полку.

«Там ми навчилися користуватися приладдям для інженерної розвідки, такими як дальноміри, ехолоти, плотноміри, і керувати дроном – для того, щоб ПТС без проблем могли форсувати водні перешкоди та висадитися на протилежному березі. І саперної справи трішки повчились, і на полігоні стріляли, і тактичну медицину опанували. Ніхто ж не знає, чим та як знадобишся своїй країні. Сьогодні ти в інженерних військах, а завтра можеш опинитися в піхоті. Треба бути готовим до всього».

«Так, спочатку я був розчарований, що не взяли на «справжній фронт», але пізніше прийшло усвідомлення: не потрібно спішити воювати – треба бути готовим допомогти якомога ефективніше, коли ти будеш потрібен. У відповідальний момент важливо не злякатися».