Початок своєї служби сам Олександр описує стисло: «Прийшла повістка. Я не відмовився від неї, не прикрився «атомним» бронюванням чи своєю інвалідністю, а вирішив, що маю теж робити свій внесок у нашу перемогу над рашистськими насильниками та вбивцями українців».

Спочатку був навчальний центр на Львівщині, звідки після двох місяців навчання на командира зенітно-ракетних комплексів відправили на фронт. Попри дещо іншу здобуту військову спеціальність, став командиром відділення штурмовиків у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, а перед Новим роком був підвищений до головного сержанта взводу. Та нові призначення, каже Олександр, не тішать, адже за ними криються втрати побратимів, колосальна відповідальність за життя підлеглих і нові «висоти», які треба брати і втримати:

«Виходиш на позицію і раз-по-раз у рації чуєш, кого із побратимів поранило, а хто вже й поповнив лави небесного воїнства»…

«Приїхали в посадку, висадилися, тільки-но дістали лопати та встромили їх у землю, як русня накрила таким вогнем, що й голови було не підняти, подумки прощався з рідними та друзями…», – згадує Олександр той перший раз. Богу дякувати, тоді пощастило. По рації чули, як вороги наводять приціл. Наступний залп пролунав ще ближче, і командир дав наказ відступати. Заледве встигли скочити в машини та зірватися з місця, як черговий ворожий залп зорав ґрунт, де вони були мить тому. Машини накрило осколками…»

Наш герой брав участь у звільненні населених пунктів на Миколаївщині, Херсонщині, Донеччині та Луганщині. І майже завжди серед бійців був найстаршим. Так, в його взводі більшості хлопців переважно плюс-мінус 30 років, тож 47-річного Олександра вони жартома називають «пенсією».

Увійшов в історію ще й тим, що саме проти нього рашисти запустили фейк, буцімто він загинув у бою. Повідомлення про це з’явилося у рашистській групі «Іщі хохла». Та перш ніж пропагандистський фейк дійшов до родини, його побачили нетішинці й попередили військового. Олександр Марчук негайно спростував їхнє повідомлення на власній фейсбук-сторінці. Написав: «Перемога буде за нами. Слава Україні. Слава ЗСУ. Нам все одно, хто проти нас, адже з нами Бог!»

А пізніше Олександра таки поранило.

«Перед нами поставили завдання: взяти ворожу позицію, де засіли вагнерівці, – занурюється він у спогади. – Наблизившись до них, ми за кількасот метрів закріпилися в окопі. Вороги нам відразу заглушили радіозв’язок і всю ніч вивчали нашу позицію з дрону, а на ранок, підсвітивши димовухою, накрили прицільним вогнем з мінометів, градів, танків, БМП».

Частині бійців, серед яких був і Марчук, вдалося вийти з обкладеного ворожим вогнем окопу. Іншим вихід перекрив вагнерівський автоматник. Олександр спробував перевести вогонь на себе – і отримав поранення в руку та ногу. Пригадує, як затиснувши пошкоджену руку, керував діями товариша, котрий накладав йому турнікет. І як, маючи при собі знеболювальну ін’єкцію, не зміг її вколоти: на це просто не було часу, бо потрібно було виходити з-під обстрілів. До своїх дійшов власними ногами. Побратими виносили важкопоранених…

Не треба легковажити, переконаний атомник: «Ми воюємо з професійною армією. Не називатиму їх професіоналами, бо нормальні солдати не бувають такими… покидьками без честі й гідності. Але вони мають достатньо особового складу та далекобійного озброєння, щоб квадрат за квадратом поливати залізом нашу землю».

Отримавши першу допомогу у прифронтових шпиталях, зараз Олександр Марчук продовжує лікування в Нетішинській медико-санітарній частині. І радить українцям, попри все, жити на повну. Зізнається, що раніше, до мобілізації, вважав недоречними будь-які святкування в країні, огорнутій війною. Зараз, пройшовши війну «наживо», змінив думку:

«Не відкладайте життя на потім. Під час війни розумієш, наскільки воно короткочасне. Якщо можете святкувати дні народження, весілля, корпоративи – святкуйте! Ми там стоїмо, щоб вам тут було мирно, затишно і добре».

А наостанок додає:«Наша нова історія, на жаль, пишеться кров’ю наших друзів, рідних, близьких, коханих, а також кров’ю наших дітей. І жоден з нас не має права пробачити рашистським виродкам те горе, яке вони вже принесли. Я тепер особливо чітко усвідомлюю зміст фрази Ліни Костенко: «Я знаю грамоту свободи, її підписують мечі».