Звістка про початок повномасштабного вторгнення застала Андрія зненацька. Хоча відколи росіяни вже стягнули війська до кордону з Україною, кожен ранок він починав із читання новин і був свідомий, що війна – можлива.

Згадує: «Саме того дня, 24 лютого, я прокинувся чомусь без настрою – навіть новини не вмикав, сів в автобус та поїхав. Й уже там почув, як хтось говорить про вторгнення і що нас бомблять. Занервував, навіщо люди нагнітають ситуацію, та подумав, що це якась провокація».

Як і кожен із нас, до «великої війни» Андрій мав чимало планів, зокрема мріяв поїхати з дитиною на море. Однак росіяни вкрали всі мрії у всієї України.

«Я не хотів вірити в те, що вони напали. Адже маю рідних і з «того» боку. Можливо, навіть і мій брат тепер десь воює проти мене… Коли я, зайшовши на станцію, почув, як колеги обговорюють напад росії, запитав, якого дідька вони додають напруження. Та на жаль, переконався, що це правда…» – каже захисник. >.

Рідним було непросто відпускати Андрія на війну, зізнається він: «Мама побачила, що я шукаю документи, і ми з нею навіть трохи посварилися, бо їй було важко змиритися з думкою, що я піду воювати. Та й усі рідні, звісно, переживали. Але, знаючи мою упертість, не мали іншого вибору, окрім як прийняти це моє рішення».

А рішення було тільки одне: коли на твою землю сунувся ворог, залишитися осторонь неможливо!

Перед «походом» до військкомату, наш атомник вирішив поцікавитися у своїх численних – на той час – російських друзів, навіщо ж вони прийшли в нашу державу: «Питав, чим Україна їм заважала жити. Невже їм чогось не вистачало? Від чого вони прийшли нас звільняти: від гарного життя? Я колись працював на росії, тож знаю, що воно таке – той «рускій мір». Я не хочу того «міру». Хочу жити так, як живуть українці!»

Вже 25 лютого 2022 року Андрій стояв у військкоматі. Це було вже вдруге. Перший раз – у 2014-му, але тоді йому відмовили – за станом здоров’я. Цього разу отримав пропозицію долучитися до лав територіальної оборони. На той момент різниця між ТРО, ДФТГ чи ЗСУ нашого героя майже не цікавила: всюди й усіх мали одну мету – відбитися від ворогів.

«У мене не було іншого вибору, окрім як брати в руки зброю. Бо тут моя дитина, сім’я, рідні... Розумів, що зі зброєю я зможу більше, ніж той, хто раніше навіть в армії не служив. Адже мене не треба було вчити, як поводитися зі зброєю», – наголошує герой.

Має за плечима чималий військовий досвід: півтора роки строкової служби і понад 12 – служби за контрактом, коли охороняв Південноукраїнську АЕС, доки не звільнився за станом здоров’я.

Зараз Андрій воює на східному фронті, за цей час отримав два поранення, та попри це продовжує захищати всіх нас. Переконаний: «Навіть якщо ми виженемо росіян з нашої території, – це буде лише перемога у битві, але не перемога у війні. Допоки там у владі сидить цей бункерний дід і його поплічники. Треба зробити так, щоб їх трусило при слові «Україна» – ось тоді вони припинять сюди лізти. Ворога не треба боятися – його треба знищувати!».

На запитання, що дає сили триматися фронті, відповідає миттєво: «Мої побратими! Які інколи можуть і жартувати, інколи підтримати… Часом трапляється і «гаркнути», та лише для того, щоб підбадьорити. Адже в стресових ситуаціях кожен реагує по-різному».

Разом із побратимами, розповідає Андрій, вони самостійно опанували роботу з дронами та їздили допомагати іншим підрозділам: «Поки були у відносному тилу, тренували різні навички, щоб бути корисними тут – «на нулі». Бо поряд з багатьма іншими вміннями натренованість дійсно допомагає вижити».

В майбутнє дивиться з оптимізмом: «Ми всі обов’язково повернемося. Зробимо все, щоб вижити, перемогти і повернутися. Все, що від нас залежить! Нам дуже добре допомагають – і колектив станції, і волонтери. Тож наше головне завдання – перемогти! І ми з ним впораємося».

#вартові_світла